Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

В Токсуні ми з задоволенням дізналися, що прямий шлях на південь до Лобнору і Таріму цілком доступний, що на ньому є поселення, вода, навіть річки, а перші два переходи збігаються з трактом в Карашар. Треба тільки зробити запас сухарів, щоб їх мати на. випадок ночівель далеко від поселень. Заради цього ми залишились ще на день у місті.

Перші два дні ми йшли по тракту з пікетами. Спочатку шлях піднімався по кам'янистій підгірній рівнині північного схилу хребта Чолтаг, потім поминув тісне і похмуре міжгір'я, де він вився поміж прямовисними скелями, серед яких стукіт копит наших коней віддавався голосною луною. Біля першого пікету серед скель можна було купити дрова і фураж, хоч і дуже дорого, проте ми мали запас того і другого й ночували, поминувши пікет, у верхів'ї ущелини біля джерела. Наступного дня дорога вийшла із скель, піднялася на плоский гребінь хребта за пікетом Агабулак і спустилася до пікету Узь-медянь; на всьому цьому протязі рослинність була дуже бідною — ми перевалили через Чолтаг; тут уже тракт пішов на захід, а ми продовжували спускатися по пологому горбкуватому схилу на південь, у пустинну долину, що відділяє Чолтаг від нижчого хребта Караксил. В долині — сліди озера, що висохло, піщані горби з тамариском, солончаки, зарості комишу, кураю, саксаулу. Заночували біля колодязя Шорбулак, де в заростях моє полювання видалося досить успішним — я підстрелив дзерена, а Очир, який наловчився стріляти з лука, добув зайця, поки я ходив по заростях, шукаючи дичини.

Недалеко від того місця, де ми заночували, вздовж північного підніжжя Караксилу, тягнулося довге пасмо дрібного піску, заввишки 30–40 сажнів, що нагромадився навколо кам'яних і глинобитних мурів якогось укріплення, які добре збереглися. Але в долині не видно було житла, і не було кого запитати, яких часів ці будівлі. Проте ступінь їх збереженості давав підставу здогадуватися, що їм було не більше, як сотня-дві років, отже, цікавих для нас скарбів вони не мають.

Гори Караксилу ми обійшли із заходу і йшли далі на південь по неродючій долині весь перехід до хребта Ігер-читаг. Спустившись з нього, пройшли через зарості комишу, тамариску з поодинокими тополями вздовж невеличкого струмка. В заростях, судячи по численних слідах, водяться кабани. На березі струмка ми з подивом помітили велику піч, в якій раніше щось випалювали; судячи з того, що поблизу була купа шлаку, це, певно, випалювали свинець з руди, але залишків житла по сусідству не було; очевидно, рудокопи жили в наметі. Далі ми зустріли групу гірок і біля них джерело, що зрошувало площу довжиною до п'яти верст. Тут ми зустріли сім'ю монголів-торгоутів і заночували по сусідству, оскільки в них можна було дістати молоко. Лобсин, звичайно, розговорився з ними, дізнавшись, що вони того ж племені, що і він. Вони, за його словами, колись відбилися від орд Чингісхана і залишились кочувати в Куруктазі, виловлюючи диких верблюдів. Лобсин дізнався від них про те, що поблизу одного з джерел цієї долини, яка зветься Тунгузликом, є мури старовинного укріплення і біля них давні могили. Я на всякий випадок записав ці відомості.

З півдня долина Тунгузлик обмежована плоским хребтом Куруктаг, на якому підноситься група високих гір. Як розповідали торгоути, біля підніжжя цієї групи є джерела і пасовища, а при них і зимовища торгоутів. Схили цієї групи гір нібито такі круті, що навіть звірі не можуть на них здиратися. В цих горах часто можна чути гуркіт грому, стрільбу з гармат, звуки дзвону, музику, співи. Ці гори буддисти вважають святими. Розповідають, що якийсь святий піднявся колись на вершину, недоступну для людей, влаштував на ній обо, помолився і зник. Група називається Сайхан-Ула. За словами інших, святий залишився в горах і час від часу молиться, викликаючи ті звуки, що їх чують люди. Ці розповіді, після того як я відвідав Долину бісів, яка знаходиться в тих же горах далі на схід, наводять на припущення, що в цій високій, скелястій і труднодоступній групі сильні вітри і бурі, очевидно, і. створюють ці різні звуки, помічені людьми. Я записав ці відомості на доповнення до інших, які збирав про страшенні вітри Ібе.

Торгоути, що ми їх зустріли, кочували в долині вздовж північного підніжжя Куруктагу, займаючись переважно полюванням; добуті шкури вони збували в Токсуні і про дальший шлях до Таріму нічого певного не знали; вони порадили нам іти на південний схід, через старий рудник в поселення Кизилсенір, де знайдеться провідник до Лобнору. Ми так і зробили; перший перехід привів нас до старого рудника Кантбулак у північних передгір'ях Куруктагу. Тут ми знайшли лише сім'ю сторожа, який повідомив нас, що в руднику працюють кілька чоловік в зимовий період, коли вони вільні від польових робіт; робітники-дунгани приходять восени з Токсуна і добувають свинцеву руду, яку навесні виплавляють під наглядом китайського чиновника, що приїжджає з Урум-чі, куди він і вивозить виплавлений свинець. Рудник же, за словами сторожа, дуже давній, і деякі шахти мають більш як 100 сажнів завглибшки.