Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

Від печер ми подалися не в місто Дуньхуан, а прямо на північний захід до броду через ріку Сулехе, бо я побоювався, що китайські власті, які, звичайно, знали п|ро наше перебування біля печер і торгівлю з ламами, захочуть перевірити, що ми вивозимо звідти і можуть накласти заборону на вивіз старих рукописів, затримати нас під приводом, ніби треба проглянути ці рукописи, а може бути — і просто, щоб одержати від нас хабаря за пропуск покупок.

Ми пішли по рівнині з пустирями, заростями чию, очерету, гаями тограків і тамарисків, розгалуженнями ріки Данхе і через Шицуер та якісь руїни стародавніх міст, що являли собою башти з цегли-сирцю, огорожі, стіни фанз різної величини. Можливо, що розкопки в інших місцях дали б що-небудь інтересне, але я боявся затримуватися тут в районі властей Дуньхуана з викладених вище причин. Про день від'їзду ми не казали ні ламам, ні населенню печерного міста і, попрощавшись лише увечері з старшим ламою, ми вдосвіта знялися з стоянки і пішли не великим шляхом до міста, а прямо до броду через ріку Сулехе.

Цей брід не викликав утруднень, бо літнє танення льодовиків в Алтинтагу та Наньшані вже припинилось і щодобового прибування води в ріці не було, її можна було переходити в будь-яку пору дня і ночі там, де вона розливалась кількома рукавами, тоді як по дорозі в Дуньхуан нам довелося б чекати спаду води на світанку. Від броду ми пішли великим шляхом через Хамійську пустиню в гірські пасма Куруктаг і Чолтаг, як описано вище.

Характер місцевості, дуже одноманітний своїми то скелястими, то заокругленими, згладженими пасмами, плоскими широкими зниженнями, щебеневими полями та глинистими такирними майданчиками в зниженнях, які тимчасово заливає водою, був малоінтересний. Вчений геолог, можливо, виявив би багато різноманітних гірських порід та мінералів, знайшов би серед них особливо інтересні. Але для мене всі вони являли те, що ми, неосвічені хлопчаки долини ріки Бухтарми на Алтаї, колись називали «собакитами» та «швиркитами», відповідно до головного призначення цих каменів для нас. Вигляд місцевості, яка загалом піднімається від ріки Сулехе на північ, до пасом Куруктагу та Чолтагу, поділених зниженням, і потім знижується на північ до міста Хамі, вже описано вище.

Біля броду через ріку Курук-Гол, яка тече з Карликтагу, ми звернули з великого шляху, що йде далі на Хамі, бо відвідувати це місто не було потреби. Поповнити наші харчі хлібом, м'ясом, динями, виноградом після тривалого шляху через пустиню ми змогли вже в селищі на названій річці і. попрямували тепер майже на захід, наближаючись до великого тракту з Хамі в Лукчун і Турфан. Ми могли б піти трохи коротшим шляхом, яким у вересні з Лукчуна прибув з нашим караваном Лобсин. Але в селищі Елмек, де від цієї дороги відокремлювалась та, якою нам треба було вийти на великий тракт, нам сказали, що вже почався період дуже сильних вітрів у Долині бісів і сполучення по дорозі через Кара-Тюбе, Опур і Сарикамиіи днів на десять-п'ятнадцять припинилось. Тому ми звернули на північний захід і біля селища Тогуча вийшли на тракт, яким і продовжували просуватися до Лукчуна і Турфана.

Цей тракт іде від Хамі, поступово наближаючись до підніжжя Тянь-Шаню, який на протязі майже 300 верст між меридіанами Хамі та Чиктаму значно знижений і не несе вічноснігових вершин. Дорога нерівна, перетинає численні зниження, яри та балки, що йдуть з Тянь-Шаню на південь; по них розташовані казенні станції, невеликі заїжджі двори, селища таранчів, окремі фанзи, поля, гаї. В одному місці, за джерелами Джигди коло тракту, знаходяться копальні, в яких майже біля самої поверхні землі видобувають кам'яне вугілля доброї на вигляд якості. Це вугілля вивозять в Хамі та по всьому тракту в Сачжеу для опалення станцій, де й ми тричі користувалися ним.

За цією копальнею на шляху до станції Лодун вітер посилився до ступеня бурі і примусив нас передчасно зупинитися, бо його стрічні пориви зупиняли навіть навантажених верблюдів. На станції Лодун ледве вдалося нап'ясти намет, який витримав уже немало вітрів під час наших подорожей. Але надвечір буря тут посилилась до того, що розірвала намет по швах, і нам довелося сховатися на заїжджому дворі і платити за воду для чаю та супу і за корм для тварин.

Наступного дня, незважаючи на сильний стрічний вітер, ми все-таки пішли далі, але дійшли лише до станції Чоглучай, де знову довелося сховатися на заїжджому дворі, бо в полі неможливо було розпалити вогонь та закип'ятити чай — вітер задував полум'я, а чайник розгойдувало так, що вода випліскувалась. Тут нам розповіли, що років з 20 тому на цю станцію, коли почалася буря, прибула валка з п'ятнадцяти китайських возів, тобто двоколісних і дуже високих. Їх попередили, що насувається дуже сильна буря і краще перечекати її на станції. Але візники дуже поспішали, сказали, що у возах буря їм не страшна, і поїхали. На дальшу станцію вони не прибули, очевидно, буря підхопила високі і не дуже важкі вози і понесла їх, людей і тварин.