Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

Але поруч з цими чорними скелями видно було маленькі горбики з брудно-жовтого піску, не вкриті цим лаком, і контраст цих горбів та скель рядом був разючий [13] Хома і це правильно відзначив. У цій западині на південній окраїні Тянь-Шаню, справді, біля підніжжя чорних скель в горбиках виступають пухкі глини та пісковики, які, звичайно, не вкриваються лаком, розвиненим лише на твердих породах, тоді як пухкі породи розвіюють вітри. .

З цієї западини ми виїхали по довгій і сухій ущелині через передове пасмо Тянь-Шаню на його південне підніжжя, яким повільно спускалися до вечора. Це була цілковита пустиня, усіяна галькою та щебенем, також цілком чорного кольору і блискучим. Лише подекуди, де в поверхню врізалися плоскі видолинки й сухі русла, де-не-де видно було маленькі й ріденькі кущики. Ми їхали і їхали, не бачачи попереду й позаду нічого, крім чорного каміння, яке застилало сірий грунт. Подібні площі пригадалися в Чорній Гобі на шляху з Баркуля на Едзін-Гол в Хара-Хото, де ми зустрілися з Чорним ламою. Вибрав же він для свого пристановища цю чорну пустиню! Лише надвечір сухі русла й видолинки почали траплятися частіше, і ми, нарешті, зупинилися на ночівлю серед якихось руїн, де виявили глибокий колодязь. Довелося зняти з в'юка вірьовку, щоб дістати води. Але тваринам довелося знову голодувати. Ми могли дати їм лише рештки сухарів, крихти хліба, а верблюдам — останнє борошно.

Наступного дня ця пустиня скоро кінчилась досить високим укосом, місцями з кручами, тут з галечника вибивалися джерела, а трохи віддалік було велике таранчинське селище Чиктам, де ми дуже рано зупинились, щоб дати тваринам спочинок і підгодувати їх після кількох важких і пісних днів. Корму, звичайно, довелося купити. Але можна було дивуватися з того, що тут пролягав великий тракт з Хамі в Турфан, Урумчі, Кульджу. Зіставляючи природу цієї дільниці тракту з усією іншою частиною і з тим, що я бачив у Долині бісів, а Лобсин на своєму маршруті, можна було зрозуміти, чому по Долині бісів все-таки колись проклали велику дорогу з Хамі в Лукчун і намагалися їздити по ній, хоча б у спокійні місяці. Дорога ця все ж була пряміша, коротша і більш рівна, ніж сучасний тракт, яким ми тепер посувалися.

Після Чиктаму місцевість позбулася свого сумного характеру, її оживила вода, що пробивалася багатьма джерелами з галечників підніжжя Тянь-Шаню. Тут були гаї, поля, окремі фанзи, селища таранчів, зарості тростин, кущів. Ми йшли цілий день по населеній місцевості з розкиданими серед неї горбами відрогів останнього пасма Тянь-Шаню. Побачивши це життя поряд з голою пустинею, якою ми йшли напередодні, я здивувався, чому таранчі не виявляють ніякої заповзятливості. В глибині галечників пустині було багато води, про що свідчили потужні джерела, що вибивалися з-під них. Адже воду можна було б дістати з допомогою буріння в самій верхній частині цієї пустині і перетворити її на оазис. Спробу знайти і використати підземну воду являли собою і кяризи, які ми бачили в Лукчунській западині і про які я згадав, описуючи її; але це були жалюгідні спроби з недосконалими засобами.

Наступного дня ми вийшли в оазис міста Пічан і зупинились на південній околиці. Місто та його сади і гаї лежали праворуч, а ми вибрали пустир, де наші тварини могли пастись у заростях чию та кущів. На південь від нашої стоянки, в далечині, видно було високі жовті горби з досить положистими схилами. Від проїжджого таранчі я дізнався, що це Кумтаг, тобто піщані гори. Це були ті самі великі піски, повз які я проїхав з півдня із селища Дигай перед вступом у Долину бісів. Отже, я побачив їх тепер з другої сторони, з півночі, і звідси вони здавалися вищими, ніж з півдня. Вздовж їх північної окраїни простягалося пасмо піщаних барханів звичайної висоти в три-п'ять сажнів, але з нашої стоянки ці бархани здавалися просто горбочками у порівнянні з високими Кумтаг, які були разів у десять вищими, тобто досягали тридцяти-п'ятдесяти сажнів над рівниною Пічану і являли собою справжні піщані гори.

Мені захотілося роздивитися їх ближче, і я надвечір під'їхав до них верхи. Це, дійсно, були цілі гори голого піску, які положисто піднімались над рівниною, що поросла досить гарною травою та полином. Подекуди на них видно було жмутки піщаної трави та кущики саксаулу, але вони мало пом'якшували вигляд цієї піщаної пустині. Мене цікавило питання, звідки ж нанесло сюди цю масу піску, і, зіставляючи з напрямом вітрів Долини бісів, я подумав, що пісок приносило з заходу, з Лукчунської великої западини, дно якої являло собою пустиню, за винятком смуги вздовж річок, що витікали з пасма гір і облямовували западину з півночі. Та й ці зовсім голі пасма, що складаються з піщаних порід, мали давати вітрам багато матеріалу для переносу на схід.