Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

Станція розташована в гирлі ущелини, там, де тільки починається невеликий кряж голих скелястих гір, що простягається на південний захід, відгороджуючи з півдня велику западину, витягнуту вздовж головного пасма Тянь-Шаню. Навколо станції нема ніякої паші, і нам довелося купити для коней та верблюдів по досить високій ціні соломи та кілька снопів сухої люцерни. За станцією дорога пішла по довгій западині Дунієнчже вздовж Тянь-Шаню; вона являла собою великий солончак з гаями тополь, тамариску, різних кущів і чию та окремими горбами сипучого піску. Але тополі в цій западині вимирають, очевидно, від засолення грунту, бо стоку води з неї немає і грунт дедалі більше насичується сіллю; а різнолиста тополя (тограк) не витримує сильного засолення, хоч і росте на солончаках. Обабіч дороги видно було мертві дерева, деякі ще з тонкими молодими гілками, а інші у вигляді пнів різної висоти й товщини, з спірально закрученою деревиною та рештками товстих гілляк, що вже, мабуть, давно засохли. Лобсин дивувався з того, як хтось недбало зрубував ці дерева: одні під саму крону, інші на половині висоти, залишаючи так багато дров на пні в цій безлісій країні, і мені довелося пояснити йому, що таке засолення грунту в западині, де вода не стікає. Та все ж було дивно, чому ці сухі стовбури так близько від станції Чоглучай, яка, звичайно, мала потребу в дровах, не зрубані. Мабуть, вони так були просочені сіллю, яка поволі нищила їх, що дуже погано горіли.

У цій западині на дорозі є три станції, і ми йшли нею три дні, бо поза станціями нема ні колодязів, ні джерел. Довелося знову купувати воду і корм для тварин, а також хліб та юшку для себе. Третя станція була просто маленьким пікетом, в якому жили два солдати, і ми могли б поминути її й зупинитися на дальшій, якби не знялася буря, коли ми наближалися до пікету. Вітер був такий сильний, що важко було вдержатися в сідлі, а зав'ючені верблюди під час поривів бурі зупинялись під натиском вітру. Я пробував кидати вгору плоскі плитки каменю, і буря відносила їх в сторону, не давала їм падати вертикально вниз. Біля пікету довелося зупинитися і під захистом гори поставити намет в самій ущелині. Тут наші тварини поголодували, бо в пікеті не було корму для продажу. В ущелині було порівняно тихо, але над наметом чути було гул і ревіння вітру і час від часу налітали шквали з тої або іншої сторони і на намет сипався пісок та дрібне каміння.

На дні цієї западини я помітив де-не-де голі вали, заввишки до піваршина, що складалися з дрібних камінців, завбільшки з кедровий та лісовий горіх. Їх, певно, намело вітрами, що виносили пил і пісок кудись далі. Під час бурі перед третьою станцією повітря в западині стало сірим від пилу, який стовпами зривався з солончака та піщаних горбів. Цей бурний день дав нам поняття про те, що відбувається під час найсильніших бур у Долині бісів.

За пікетом, біля якого ми через бурю зупинились, тракт перевалив у другу западину менших розмірів, але також з солончаком у середній частині. А по окраїнах її на схилах гір голі скелі привернули до себе мою увагу тим, що всі вони були цілком чорні і блискучі, наче їх вимазали дьогтем або якимось лаком. Це мене зацікавило, я під'їхав до одної з скель і помацав рукою її блискучий бік, — він виявився цілком сухим. Щоб дізнатися, чим він вимазаний, я дістав з черезсідельної сумки, в якій возив те, що потрібно було мати під рукою на всякий випадок, молоток і спробував відбити кути кількох чорних скель. Виявилось, що чорними вони були тільки зовні, а всередині деякі були темно-зелені, сірі, буро-червоні і, справді, здавалося, що їх хтось вимазав чорним лаком або фарбою [12] Хома не знав, що вкриває ці чорні скелі. Це так званий «лак пустині», який складається з заліза та марганцю і вкриває дуже тонким, в частки міліметра, але міцним шаром, який неможливо відбити від каменя, поверхню багатьох гірських порід в пустинях. Проте він не скрізь однаковий, на дрібнозернистих темно-зелених, сірих, бурих породах він чорний, дуже блискучий, на рожевому граніті він утворює лише буру плівочку, що слабо блищить, а на білому кварці — жовто-буру плівку, теж блискучу. Утворення лаку ще точно не з'ясоване: вважають, що волога у вигляді роси, дощу, снігу, проникаючи в глиб каменю, витягує з нього розчинні солі заліза та марганцю і відкладає їх на його поверхні, утворюючи цю тонку кірку, а пил, який тримається в повітрі пустинь, полірує її. Чорний лак утворюється лише на породах, які містять в собі залізо і марганець; на вапняках утворюється тільки бура майже не блискуча кірка, але коли у вапняку є прожилки кварцу, — на них можна бачити буро-чорну блискучу кірку, і ці прожилки тоді різко виділяються на світло-бурому фоні. — Прим. автора. .