Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Професор Крутояр та його друзі ближче познайомилися з голландським дослідником Ван-Саунгейнлером. Увечері вони довго сиділи біля вогнища.

Коли голландець дізнався, що мандрівники мало не пом'янули його душу, він сумно посміхнувся.

— Це було моє третє нещастя в цій клятій сельві, панове, — сказав він. — Спочатку ми з сином зазнали катастрофи й ледве не загинули при посадці. Потім мій Роберт… — голландець на мить спохмурнів, — мій дорогий син покинув мене назавжди. Він загинув од жовтої лихоманки… Ну й останнє. — Ван-Саунгейнлер знову пожвавішав, у його голосі задзвенів юнацький захват. — Ви уявіть собі, панове, я, хоч це, можливо, і здивує вас, заблудився. Пішов до сусіднього селища і збився з дороги. Аж на п'ятий день мене підібрали індійці якогось дикунського племені, взяли до себе, охрестили в свою віру, дали мені нове ім'я… Знаєте яке? Чудове, екзотичне ім'я Вангу! Я прожив у їхньому селищі три місяці. Але не думайте, що я дуже нудьгував. Ого-го, панове! Там вистачило справ білому Вангу. Три місяці я лікував індійців, три місяці я вів записи й колекціонував флору й фауну їхнього району, аж поки не зустрівся під час однієї прогулянки з каучеро селища Курумба. Вони забрали мене з собою, так би мовити, повернули до «цивілізації».

— А ваші листи до міністра?

— До Фредерика Гонсало? — Голландець примружив очі, хитрувато оглядаючи присутніх. — Усе збереглося, друзі. Будьте певні, ваш покірний слуга Вангу ще не втратив обачності. Він заховав усі документи в надійному місці.

— Тепер світ дізнається про ті жахливі злочини, які творив на цій багатостраждальній землі генерал Батіс, — мовив у задумі Крутояр.

— Я теж вважаю, друзі, що недарма провів у сельві стільки часу, — підтвердив голландець. — Безперечно, волелюбний народ доведе справу до переможного кінця. Але, на жаль, ще є чимало отаких проклятих богом кутків, де зневажають людську гідність і де нічого не важить людське життя.

Темрява виповзала із хащів, заливала галявину і вогнище. Вдалині перегукувались вартові.

Доктор Коельо сидів зігнувшись, пригнічений літами й великими турботами, і дивився на радянських мандрівників. Він мовчав. Він тільки слухав їхню неголосну розмову й линув думкою в далечінь. Його серце лишилось біля Оріноко. Там обірвалось життя найдорожчої йому людини, його чорноокої доньки.

Олесь дрімав, прихилившись, до батькового плеча. В його сонній уяві проносились безкрайні простори великої ріки, оповиті ранковим серпанком гори, могутні спалахи блискавиць над священною вершиною Комо. Одна з блискавиць пробудила його з дрімоти.

— Тату!

Крутояр міцніше притиснув до себе худорляве синове тіло.

Хлопець підвів голову і, дивлячись у вогонь, промовив:

— Ти пам'ятаєш ту маленьку пошарпану книжечку, яку ми знайшли на «Голіафі»?

— Авжеж пам'ятаю. Про подорож Орельяно, про таємничу гору?..

Олесь сперся на лікоть, глянув кудись понад лісом, де сонно моргали зорі.

— Ми з Тумаяуа знайшли стежку до вершини Комо. Ми сказали білолицьому вождеві Ганкауру, що люди чекають сигналу. Тоді Ганкаур узяв загін, своїх найкращих воїнів, і ми пішли. В індійців були смолоскипи, а то б ми ніколи не вибралися з тих проваль. Ми облазили всі закапелки і нарешті знайшли прохід, завалений камінням. Все точнісінько так, як у тій книзі. Коли ми видерлися на вершину, всі індійці поставали навколішки й довго молились. А потім знову спустилися в>низ і назбирали сухого гілляччя. Коли воно було доставлене на гору, Ганкаур запалив його. Полум'я знялося під самісінькі хмари. Мабуть, і зараз горить вогонь на вершині Комо.

— Горить, синку, і горітиме вічно, — задумливо відповів батько. — Ну, годі тобі, лягай… Ось поклади мені на коліна голову і спи, бо завтра в дорогу.

Професор Крутояр давився на чорну стіну лісу, на переплетені ліанами прадавні дерева. Він думав про таємничу гору Комо, де за багато століть вперше загорівся вогонь свободи, про жорстокі бої, страждання й муки, крізь які пробивали собі шлях до щастя хоробрі сини цієї країни.

В гущавині сельви перегукувались вартові. Біля далекого вогнища Мігель Россаріо стиха співав пісню про каучеро. Здавалося, сама земля родила ті звуки кривди і гніву. В пісні вчувалася й непогамована туга, й надія, і віра в щасливе світання, в прийдешній день, у життєдайне сонце, в могутню, нездоланну й таємничу сельву.

І ніби в унісон їй, десь далеко-далеко, з-за таємничої стіни лісу, з-за невидимої гори Комо долітав відгомін грозовиці.