Юрій Бедзик: Вогонь на вершині Комо

— Я завжди виступав на захист справжньої демократії…

Коельо поглянув на Бракватісту уважним, вивчаючим поглядом.

Але той, ні трохи не бентежачись, вів далі:

— Я навмисне перебував у військах президента для того, щоб стримувати й приборкувати серед нашої зарозумілої вояччини дух жорстокості й розбещеності. Віднині я остаточно пориваю із своїми службовими обов'язками й буду робити все для того…

— … щоб і далі мордувати народ!

Бракватісту немов хто оперіщив нагаєм. Він гарячково озирнувся і побачив Філіппе Россаріо, того самого Філіппе Россаріо, для якого він зберігав у своєму пістолеті «останню кулю».

Філіппе стояв у нього за спиною, могутній, широкоплечий, із зловісним прижмуром очей, і, бавлячись маленькою пістолетною кобурою, що висіла в нього з правого боку на поясі, пропікав полковника своїм поглядом.

— Це ти?.. — зловісно вигукнув Бракватіста, але, збагнувши, що перед ним стоїть вже не його бранець, а один із тих, хто вирішуватиме його долю, здивовано запитав: — Хто ви такий, сеньйор, і яке ви маєте право кидати обвинувачення в обличчя чесного патріота?

Довкола них збиралися солдати й повстанці — зацікавлені, насторожені. Хтось задерикувато гукнув із гурту: «Філіппе впіймав шакала!»

— Філіппе, я не розумію ваших слів! — з неприхованим осудом промовив Коельо, переводячи погляд з розгубленого полковника на свого войовничого помічник ка. — Службове положення сеньйора ще не є обвинуваченням…

Але Філіппе нетерпляче махнув рукою.

— Хай він розкриє свою чорну душу! Хай розповість усім, хто тут стоїть, скільки смертних вироків підписав, перебуваючи на посту голови таємного трибуналу…

— Ви не смієте!.. Сеньйор Коельо! — істерично вигукнув полковник, хапаючи ротом повітря. — Я прийшов до вас із чистим серцем…

Але Філіппе гнівно обірвав його. Він зробив крок уперед, наблизившись майже впритул до полковника, і рвучким рухом підняв свою коричневу, не заправлену в штани, сорочку. Всі, що стояли поблизу від нього, побачили жилаве тіло, гостро випнуті ребра і впоперек грудей, трохи навскіс — смуги. Це були сліди від ударів якимось гострим металічним предметом.

— Не впізнаєте своєї роботи? — спитав надиво спокійним голосом Россаріо, все ще не опускаючи сорочки. — Чи, може, сеньйор Бракватіста забув свого канчука із свинцевими кульками. Ним він частенько захищав «демократію».

Полковник ніби втратив мову. Він стояв безсилий, розчавлений. Спробував був підвести голову, але одразу ж зустрівся з десятками ворожих очей і, мимоволі в'янучи під тими невблаганними поглядами, просичав:

— Твоя взяла Россаріо. — Потім, трохи підбадьорившись, повернувся до Коельо. — Сеньйор, я привів своїх солдатів для того, щоб воювати на боці свободи. Сеньйор Філіппе Россаріо волів би зараз звести наші старі рахунки… Ваше останнє слово, доктор!

Але Коельо, охоплений почуттям відрази до цього вгодованого, випещеного садиста, відвернувся і, нічого не сказавши, рушив до свого намету.

Філіппе, спокійний і владний, був тепер суддею і вершителем долі Бракватісти.

— Іменем мого народу, — сказав він урочисто, — ми заарештовуєм вас, полковник Бракватіста. Вас буде судити народний трибунал. — І глянувши кудись убік, ніби відшукуючи когось очима, гукнув: — Фернандос! Марселіно!! Візьміть під арешт цю птицю. Не допускайте самосуду!

… Доктор Коельо стояв біля свого командирського намету й приймав посланців. Вони доповідали йому про розгортання подій. Усе нові й нові селища каучеро переходили на бік повстанців. Всі чесні люди світу з непослабною увагою стежили за подіями в Бенісуарії. Генерал Батіс стягував до столиці свої війська. Робітники споруджували барикади.

— Сеньйоре доктор!

Коельо озирнувся на вигук. Кожного разу, коли хтось звертався до нього, він мимоволі тягнувся перебинтованою рукою до капелюха, ніби хотів привітатись з новоприбулим, і щоразу бинт стримував його.

— Що у вас? — Доктор дивився на молоденького хлопчика-партизана, який хвацько виструнчився перед ним.

— Сеньйор! Вас хоче бачити якийсь іноземець. Дивак! Ми спинили його біля головного входу в табір. Він прийшов із двома індійцями-провідниками й відмовляється розмовляти з нами. Каже, що має до вас особисту справу. Пустити?

— Хай іде.

Незнайомець крокував через галявину, мов чорногуз. Сухий, цибатий, в широченному капелюсі, з дорожньою сумкою при боці, він ще здалеку посміхався до доктора.

— Вітаю вас, сеньйоре! — промовив він громовим голосом і, не дочекавшись відповіді, обняв старого Коельо за плечі. — Я давно мріяв зустрітися з вами.