Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Смерті? Хай буде проклята та хвилина, коли він подумав про це. «його Олесь не міг загинути, і він, професор Крутояр, нізащо не повірить у його кончину! Батькове серце незрадливо підказувало йому, що вірний Тумаяуа знайде порятунок.

Загін обминав скелястий виступ гори Комо.

Невидима в темряві стежка то збігала вверх, то спускалася в улоговини, то петляла під стрімкими кручами.

Охоронці, притримуючи на головах капелюхи від скажених поривів вітру, з острахом озирались навкруги.

Раптом один із них, що йшов попереду, гукнув у пітьму до своїх товаришів:

— Гляньте, що воно за чортовиння?!

Ватага на мить спинилася.

Поліцай ткнув пальцем у небо, туди, де ледь виразно бовваніла гірська вершина.

— Та що з тобою, йолопе? — визвірився комісар.

— Санта мадонна! Матір божа, заступнице! — Побачивши біля себе комісара, поліцай схопив його за лікоть. — Дивіться на гору, бачите?

Той втупив очі в пітьму й кілька секунд обмацував ними чорні скелясті схили. Потім повільно зробив крок назад і жахливо лайнувся.

Всі збилися над проваллям і дивились у височінь. Далека вершина, мов засвічена блискавицями казкова свічка, підносила до темного неба маленький вогник. Той вогник з кожною хвилиною розгорався, ставав яскравішим, пругкішим. «Сигнал на горі Комо! Ось він — довгожданий провісник свободи!» — промайнуло в голові Орнандо.

Молодий креол не втримався й радісно вигукнув:

— Гляньте! Вони запалили вогонь!

Тим часом з-за чорних скель вийшли невиразні постаті. Вони перетяли шлях карабінерам, щільно оточили загін і запропонували поліцаям скласти зброю.

— Смерть тиранам! — пролунало в пітьмі серед оглушливого гуркоту грому.

Себастьян Олів'єро впав навколішки. Він не благав помилування. Він знав, що люди, які вийшли з пітьми, ніколи не подарують йому страхітливих злочинів.

А вгорі, на вершині Комо, серед хмаровиння і лютих спахалів блискавки шаленів гордий незгасимий вогонь — символ боротьби і перемог.

Вітер ущух. Хмари спливли за обрій. Ранкове сонце затопило землю золотим промінням. Парували дерева, трави, болота, намети бійців, навіть їхня зброя. Сельва оживала після страхітливої нічної грозовиці.

Біля головного намету стояв доктор Коельо і віддавав короткі накази, його гостренька борідка зрідка піднімалась до неба. Чи буде ще дощ, чи ні?

Прискакав на буланому коні зв'язківець із найдальшої лісової застави. На його вимученому безсонням обличчі грала посмішка. Він приніс радісну звістку: йдуть з білим прапором парашутисти.

Через хвилину про це вже знав весь табір. Бракватіста вирішив перейти на бік повстанців. Щоб уникнути сутичок, він вислав наперед парламентера, який мав повідомити передові повстанські пости про миролюбні наміри урядового загону.

Парашутисти вступили на галявину рівно о дев'ятій годині ранку — сто двадцять чоловік склали зброю.

Бракватіста сяяв, розмовляючи з керівником повстання. Він був дуже щасливий з того, що йому вдалося нарешті зустрітися з вельмишановним доктором Коельо. Ех, доктор Коельо! Чого тільки не буває на світі. Все йде шкереберть. Розвалюються всі підвалини державного правопорядку. Негідник Батіс заплямував себе страшними злочинами перед народом, і сеньйор Бракватіста не збирається далі служити йому. Більше того. Якщо доктор хоче знати, він, Бракватіста, одержав учора по радіо повідомлення про призначення його головнокомандуючим всіма збройними силами республіки. Але він рішуче відхилив це призначення. Генерал Батіс — негідник, заради якого він не зробить жодного пострілу…

Доктор Коельо з похмурим виглядом слухав пояснення полковника. Вірив йому й не вірив. Постать Бракватісти була для нього незрозумілою. Ще перебуваючи в еміграції, він чув про те, що цей хвацький офіцер частенько виступав з ліберальними промовами, вимагав пом'якшення тюремного режиму, чим викликав невдоволення генерала Батіса, який, до речі, був по далекій лінії його родичем. Не забулись докторові Коельо і слова полковника, виголошені одного разу на банкеті під час ювілею президента. Бракватіста закликав Батіста рішуче йти шляхом «розумних гуманних дій на користь нації», вчитися господарюванню у «великого північного сусіди» і відновити мир всередині країни.

Полковник ніби вгадав думки доктора Коельо. Солодко посміхнувшись, він мовив не без фальшивої урочистості: