Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Потім він підвівся і сторожко озирнувся на всі боки.

— Ходім, Олесю! — промовив неголосно. — Курукіра почув мої слова. Ходім швидше, він не зачепить нас.

Сповнені дитячої віри в швидкий порятунок, вони просувалися далі. Юнаки розмовляли про різні речі, далекі й сторонні. За балачкою вони забували і ліс, і свою самотність, і небезпеку. Тумаяуа дізнався, що за великим морем, про яке він вже не раз чув од свого друга Орнандо, є далека країна білих людей, що там зовсім немає чорних індійців, немає сельви і таких поганих комісарів, як Чорний Себастьян. У тій країні, дізнався Тумаяуа, немає бідних пеонів, а є тільки багаті й щасливі пеони, і всі вони працюють на своїй вільній землі, мають свою худобу, свої великі світлі будинки… Тумаяуа слухав розповідь про сонячні палаци, про школи, де вчаться друзі Олеся, і зрідка пирскав сміхом.

Чудний цей Олеау! Невже він гадає, що Тумаяуа зовсім дурень і повірить у його казки? Може, й справді на його батьківщині живеться краще. Може, їхнього Чорного Себастьяна вбили добрі креоли. Але все інше — то чистісінька вигадка. Ну та хай говорить — так їм веселіше йти.

І вони йшли — продиралися крізь ліани, обминали грузькі болота, гадючі виводки.

Поволі втома міцною павутиною обплутувала їхні тіла. Ноги ставали неслухняними й чужими.

Олесь першим не витримав:

— Давай спочинемо трошки, бодай кілька хвилин… Я вже ледь переставляю ноги.

Індієць лагідно глянув на свого білого брата й обвів очима невелику галявину. Осяяна променями ранкового сонця, вона була суха й привітна.

— Ляжемо тут, Олесау, — сказав індієць, вкладаючись на жовті мохи.

Олесь опустився на землю, скоцюрбився й одразу ж поринув у сон…

Пробудження було раптове. Олесь відчув, як хтось схопив його в обійми і щосили притиснув до землі. На якусь мить хлопець втратив свідомість.

Коли він прийшов до пам'яті й розплющив очі, то побачив над собою лише високу пальму, що замріяно погойдувалась під легеньким вітром. Хлопець поворухнувся й відчув, як гостро впиваються в його тіло вірьовки. Він був зв'язаний.

— Тумаяуа! — закричав Олесь, охоплений панічним жахом.

— Я тут, — сумно озвався індієць, якого, очевидно, вже давно покинув сон. — Ми потрапили до рук апіака.

Олесь хотів розпитати його, як це сталося. Але від страху в нього пошерхло в горлі. Вони потрапили до людей апіака! Тих самих жорстоких індійців, про яких йому доводилося чути стільки жахливих речей. Апіака переслідували їх по дорозі до лісу. Апіака і їхній вождь Ганкаур наводили жах на всю округу. Апіака не жаліли ні дітей, ні жінок…

Олесеві здалося, що за якусь мить їх підхоплять на списи і кинуть у річку. Апіака не любили панькатись із своїми бранцями.

— Де ж вони? — тихо прошепотів Олесь, повернувши голову до Тумаяуа.

— Очевидно, апіака знайшли нас під час полювання, блискавично зв'язали й покинули тут, поки не виженуть тапіра або козу. Скоро вони повернуться.

Олесь хотів був послабити на собі вірьовки, але не зміг. Вкриваючись холодним потом, хлопець принишк.

Здалеку почувся тупіт ніг і гучні бадьорі вигуки. То поверталися з полювання воїни Ганкаура.

Олесь підвів голову й побачив, як розірвалось плетиво ліан і на галявину вийшло кілька індійців. Це були невисокі на зріст люди, похмурі, з обличчями, помальованими червоними й чорними смугами. Вони несли на довгій палиці забитого мурахоїда.

Поклавши серед галявини здобич, воїни наблизились до бранців і почали радитись. Вони, певно, не знали, що їм робити з полоненими. В їхніх грудях не було злості. Ранкова прохолода, в якій ще не зняла шаленого танцю очманіла від спеки мошка, настроювала їх зовсім на мирний лад.

Один із них присів навпочіпки й помацав на руці Олеся компас. Він сказав щось своїм товаришам, і ті заговорили між собою швидко, навперебій. Здавалось, вони сперечалися, чи варто вести з собою полонених чи може…

Від страшної здогадки в Олеся потьмарився розум

— Не вбивайте нас… не вбивайте!.. — натужно за кричав він. Але індійці, не розуміючи іспанської мови тільки здивовано перезирнулись.

Наперед виступив молодий воїн, без пер у носі. Індійці мовчки відсторонились від нього. Адже це був Саук'ято — син Ганкаура, грізного вождя племені апіака. Він глянув на Олеся своїми променистими очима й радісно засміявся.

Олесь широко розплющив очі й, забуваючи всі страхи, вигукнув: