Чжан Чжі-мін - Диверсія у гавані Фейюньган

Бай Сюн-ін відповіла за дочку:

— Її звуть Пань-пань.

— Дуже гарне ім'я! — Хай-фин обняла дитину.

Дівчинка подобалася людям: кругловида, з великими очима, довгим волоссям, заплетеним у дві кіски. Одна кіска розплелася, і Хай-фин почала її заплітати.

— А тебе як звуть, тіточко? — розхрабрувалася Пань-пань.

— Тіточка Лі, — червоніючи відповіла А-фин.

— Тіточко Лі, а де ти живеш? А мати в тебе є?.. — посипались запитання.

— Мати в мене є. А живу я в правлінні вашого кооперативу.

— Я прийду до тебе гратися, можна?

Опівдні оголосили перерву. Прийшовши додому, Бай Сю-ін наказала дівчинці гратися у дворі, а сама почала готувати обід для чоловіка. Лі Вань-фа вже не здавався таким виснаженим, як раніше. Він засипав дружину запитаннями, йому хотілося вияснити, як нова влада ставиться до людей взагалі і чи можуть виявити поблажливість до нього. Він розумів, що Бай Сю-ін не може говорити від імені уряду, проте від її слів ставало легше на душі. Бай Сю-ін навела багато прикладів, про які вона знала з газет або з розповідей людей, коли агенти спеціальної служби з'являлися до влади з повинною. Лі Вань-фа вже остаточно переконався в тому, що і йому треба з'явитися з повинною. З того часу як він побачив сім'ю, він відмовився від наміру повернутись на острів. Але в нього все ще не вистачало рішучості, його мучили сумніви, про які він розповідав Бай Сю-ін. Вона підбадьорювала його і лякала тим, що диверсанта, який ховається в горах, все одно піймають і той обов'язково зрадить Лі Вань-фа. Кілька разів вона сама збиралася сходити в Управління громадської безпеки, але щоразу відмовлялася від свого наміру, сподіваючись умовити чоловіка. А він усе торочить: «Дай мені подумати, дай подумати!»

Приготувавши обід, Бай Сю-ін пішла кликати Пань-пань. Дівчинки не було ні на подвір'ї, ні на вулиці. Відшукала її мати в приміщенні правління кооперативу, в маленькій кімнатці. Вона слухала казку, яку їй розповідала Хай-фин.

Вичитавши дочці за самовільність, Сю-ін на запрошення дівчини сіла на стілець. Зав'язалася розмова. Лі їй подобалася, викликала довір'я, а на серці було так тяжко, хотілося з кимось поділитися. Вона розповіла про своє важке життя. Батько помер, коли їй було п'ятнадцять років, мати вдруге вийшла заміж, а її віддали до людей глядіти дітей. А коли їй минуло вісімнадцять років, її продали. Про ці сповнені гіркоти роки важко було розповідати. Хай-фин, ця хоробра і сердечна дівчина, котра не плакала і перед ворогами, слухаючи Бай Сю-ін, не могла стримати сліз.

У другій половині дня Хай-фин знову працювала в тій самій бригаді. З Бай Сю-ін вони зблизилися ще більше. Увечері, коли всі розходилися по домівках, Бай Сю-ін сказала:

— Товаришко Лі, мені треба з тобою поговорити, — і повела її убік, але, нічого не сказавши, раптом заплакала.

— Тіточко! Скажіть, що вас непокоїть?

Бай Сю-ін у відповідь заплакала ще дужче.

— Ви розкажіть, може, я зможу чимось допомогти, — наполягала Хай-фин.

— Товаришко Лі, ти щойно приїхала, але я відразу бачу, що ти хороша людина. Я… обманула тебе. — Бай Сю-ін знову почала схлипувати.

— Як ви мене обманули? У чому справа, тіточко?

— Мій чоловік не помер! Він… він…

Вона хотіла розповісти про чоловіка всю правду, але в останній момент у неї не вистачило мужності. Вона довго мовчала і нарешті сказала:

— Він на Тайвані!

— Тобі щось відомо про нього?

— Ні.

Хай-фин заговорила підбадьорливо:

— Народний уряд робить усе, щоб люди звідти поверталися на батьківщину. Досить чесно про все розповісти і старе прощається. Це стосується також агентів спеціальної служби… І ще повинна вам сказати, що Тайвань незабаром буде визволено!

— Ні, товаришко Лі, я… — Вона замовкла.

— Тіточко! Що ви хотіли сказати?

Губи у Бай Сю-ін тремтіли, їй хотілося про все розповісти, але вона так і не наважилась цього зробити. Хай-фин умовляла:

— Мені ви можете про все розповісти, як сестрі, не бійтеся!

— Можна, я завтра тобі розкажу! — насилу вимовила Бай Сю-ін.

Хай-фин швидко відповіла:

— Звичайно, можна й завтра!

Бай Сю-ін відвернулася, витерла сльози, взяла Пань-пань за руку і нетвердою ступою пішла додому.

Мерехтливі зірки ще не зникли з неба, а повітря вже напоїла холодна ранкова волога. Вітер із моря пригнав величезну чорну хмару, і вона зливою впала на землю. Але, як це тут часто трапляється, дощ так само несподівано вщух, як і почався. Лише скажений вітер підкидав високо вгору морську воду, і вона падала на берег колючим дрібним дощем. Рівномірно з неослабною силою, через короткі проміжки часу гуркотів грім.