Чжан Чжі-мін - Диверсія у гавані Фейюньган

Маленька лампа на столі здригалася при кожному ударі. Папір на вікнах від спалахів блискавки ставав сліпучо-білим.

Бай Сю-ін сиділа за столом, дивилася на заснулу дочку і раз у раз витирала сльози. Ковдра, що звисала з ліжка, заворушилась. З-під ліжка, боязко озираючись, виповз Лі Вань-фа. Він глянув на дочку, мовчазно запитуючи у Бай Сю-ін, чи вона спить.

— Глянь, на кого ти схожий. На облізлого старого пацюка. Навіть власної дочки боїшся… Ні, більше я цього не перенесу… — з болем промовила Бай Сю-ін.

— Сю-ін, ну скажи, що мені робити? — Лі Вань-фа присів перед дружиною навпочіпки.

— Я тобі вже багато разів казала, що тобі треба робити. У мене більше немає слів.

— А якщо я піду, а мене заарештують?..

— Розкажи їм всю правду. Може, й не заарештують, хоч ти й заслуговуєш цього. Служити в охранці в тебе сміливості вистачало, так чому ж не вистачає хоробрості посидіти в тюрмі? Не підеш сам — дочекаєшся, поки прийдуть і заарештують.

Лі мовчав.

Бай Сю-ін розуміла, як важко чоловікові, і заговорила далі вже м'якше:

— Вань-фа чому ти не віриш людям, навіть власній дружині? Хіба я можу бажати тобі зла?

Вони замовкли. Їм обом згадався 1949 рік.

Така сама ніч. Небо чорне, як дно задимленого казана. Періщить дощ. Шум моторів, сигнали автомобілів і мотоциклів зливаються з страшним гуркотом грому.

У кімнаті будиночка на вулиці Удаомяо так само тьмяно горить масляна лампа. В ліжку спить дитина. Тут-таки нагромаджені різні хатні речі. Молода жінка із змученим обличчям, із розпущеним волоссям складає речі в чемодан. Це Бай Сю-ін. У кімнату швидко вбігає молодий чоловік. Він скидає плащ і залишається в забрьоханому грязюкою мундирі лейтенанта чанкайшістських військ. Це Лі Вань-фа. Він, кваплячись, допомагає дружині складатися і каже:

— Швидше, швидше! За півгодини машина має відійти.

— А вони нас візьмуть? — тихо питає Бай Сю-ін.

— Як це не візьмуть? Візьмуть! Уже з начальством домовився. Вони навіть своїх закордонних собак на літаках вивозять. А ми все-таки люди.

— А на Тайвані як будемо жити?

— Не твій клопіт. Ми довго там не затримаємось. Командування вже готує контрудар.

З вулиці долинає гудок автомобіля, схожий на сигнал тривоги, скрип гальм. На подвір'я вбігають кілька солдатів. У дверях виростає довгов'яза постать офіцера в плащі:

— Чортів виродок! Надумав залишитися?!

— Ні, — виструнчився Лі Вань-фа. — Пане капітане, я прийшов за сім'єю.

— «За сім'єю»! Не по чину ти піклуєшся про сім'ю, — зле засміявся капітан.

Бай Сю-ін не насмілилася вимовити й слова.

— Як же вони без мене житимуть? — розгублено спитав Лі Вань-фа.

— У держави важкі дні. Не до цього зараз. Марш! Швидше в машину.

Лі Вань-фа сторопіло дивився на дружину й дочку і не рухався з місця.

Увійшли солдати. Лі Вань-фа, насилу відриваючи ноги від підлоги, пішов до дверей.

Бай Сю-ін, плачучи, бігла навздогін. Вона бачила, як чоловіка примусили сісти в машину. Обома руками вона ухопилась за кузов, машина рвонула, і молода жінка впала в до-рожну багнюку…

… Сльози підступили до горла Бай Сю-ін при цій згадці. Не стримуючись, вона закричала:

— Кажи зараз же, що ти думаєш робити далі?

Лі Вань-фа з благанням у голосі зашепотів:

— Бай Сю-ін, тихше…

Але вона, не звертаючи уваги на його слова, кричала:

— Ти забув на островах свою совість! Ти навіть не поцікавився, як живуть твої дружина й дочка! Коли б не Народний уряд, що було б з нами? Ти анітрохи не змінився… Боягуз, ось хто ти! Більше я чекати не можу!

Лі Вань-фа зіщулився і мовчав.

— Підеш ти чи ні? — наполягала Бай Сю-ін.

— Я— я… Ти посилаєш мене на смерть?..

— Не стала б я для цього чекати стільки часу. Навпаки, це єдиний шлях до життя. Скажу прямо: якщо не підеш, не подивлюся, що ти мені чоловік, сама піду й повідомлю… і якщо ти вже увійшов у цей дім, то не надумай тікати…

Від шуму прокинулась Пань-пань. Побачивши незнайомого чоловіка, який сидів навпочіпках перед матір'ю, вона злякалася і, плачучи, кинулась до Сю-ін.

— Мамо, хто це?

— Спитай його сама!

— Ти хто? — сміливо спитала Пань-пань, перестаючи плакати.

Червоний від сорому, Лі Вань-фа хотів обняти дочку, але та відсахнулась від нього і злякано притулилась до матері.

Ковтаючи слину, Лі Вань-фа пролепетав:

— Я… я твій… — Слово «тато» він вимовити не насмілився.

Раптом він підвівся і рішуче сказав:

— Сю-ін, я іду! Зараз іду…

— І я з тобою! — Обличчя дружини осяяла радісна посмішка.