Чжан Чжі-мін - Диверсія у гавані Фейюньган

За скелями, за переливчастою грою прибережних хвиль, за спокійним блакитним полотнищем, що впирається в тугий обруч далекого обрію, в дуже ясні дні видно синій, ледве примітний штрих: острів Давандао…

Він здається не більше від того човна, що відчалив під час туману від берега і загубився серед водних пагорків. Саме це неспокійне сусідство і привело в Фейюньган і зенітників, і моряків. Це через нього рухаються курними дорогами уроджені американські, котрі давно вже змінили господарів по першій службі чанкайшістські, а нині народні грузовики, танкетки, гармати, кулемети. Через нього крокують у гавань колони піхотинців і проїжджають хури з припасами. Давандао — один із загублених у морі клаптиків суходолу, на якому знайшли притулок виметені з материка гомінданівці.

Головні їхні сили втекли на Тайвань — великий острів за півтораста кілометрів на пів денний схід від материка. Древня китайська земля, де ще в III столітті з'явилися перші переселенці з Китаю, за останнє десятиріччя зазнала багато злигоднів.

Скориставшися з слабкості Китаю, за мовчазним схваленням західних великих держав, понад півсторіччя тому острів захопили японці. Лише перемога під час другої світової війни повернула Тайвань Китаю.

Народно-визвольна армія, котра розгромила сто шістдесят шість дивізій Чан Кай-ші і захопила самих тільки воєнних трофеїв американського походження більш як на сім мільярдів доларів, змогла б подолати без великих труднощів неширокий водний коридор і вигнати гомінданівців із Тайваню. Але американці прийшли на допомогу своєму безталанному союзникові. Одна за одною почали висаджуватися на острові місії: економічні, технічні, військові. Поспішали до берегів Тайваню транспорта із зброєю і спорядженням. П'ять дивізій Чан Кай-ші одержали все новеньке — від гармат і радарних установок до кокард і шнурків до черевиків. Усе частіше лунала на острові англійська мова. З кораблів повзли по трапах на берег екскаватори і бульдозери, вивантажувалося устаткування бетонних заводів та крани. Гарячково будувалися аеродроми, полігони, військово-морські бази, берегові батареї.

І все ж таки американці були неспокійні.

Влітку 1950 року сьомий військово-морський флот Сполучених Штатів увійшов у Тайванську протоку. Острів почали займати американські війська.

Поступово їхні гарнізони з'явилися і на інших малих островах Тайванської протоки. Американські імперіалісти ладні були за всяку ціну удержати в своїх руках бази, щоб звідти загрожувати народному Китаю.

Ось тому й пожвавилась гавань Літаючої Хмари. Ось тому й з'явилися на кам'янистих схилах гори зенітники, спостерігачі протиповітряної оборони і пости моряків.

Наближення весни пізнають по веселому щебету пташок, по перших паростках квітів.

На Давандао давно вже не було ні птахів, ні квітів. Пташині ключі обминали острів, де були зруйновані гнізда, де скелі пашіли жаром і димом вибухівки, а в повітрі раз у раз гриміли свинцеві бурі.

Для квітів також не залишалося місця. Куди не глянь, скрізь рудими купами лежала скопана земля, гадюками звивалися траншеї.

Солдат, котрий стояв біля звернених до моря амбразур, не помічав весни і не думав про неї. Поставивши на землю приклад, він зовсім не по-військовому поклав підборіддя на дуло карабіна і дивився на хвилі протоки, немов намагаючись поглядом виміряти відстань від острова до близького і в той же час такого далекого материка. Вітер із моря гойдав рідку жовту торішню траву.

Солдатові було про що подумати: там залишалися близькі, від яких багато років не було звісток. На материку люди, котрим у житті поталанило більше, ніж втомленому вартовому, жили іншим, мирним життям.

Якою злою силою занесло тебе сюди, солдате! Яким важким хмелем була сповнена твоя голова, коли влітку сорок дев'ятого ти, грудьми й плечима розштовхуючи натовп, пробирався до трапа останнього корабля, що відходив з гавані Фейюньган!

Ти опам'ятався тільки вночі, коли судно тихо, без вогнів входило в порт острова.

Хтось пошепки перераховував імена солдатів твоєї роти, які залишилися на березі. Цих імен було майже стільки, скільки солдатів у списку роти. Де вони зараз, ці люди?

«Добре їм чи погано? — думає вартовий. — Напевне, все-таки не гірше, ніж мені… Коли б я прибіг у гавань на десять хвилин пізніше, я не потрапив би на пароплав. Яке величезне значення можуть мати в житті людини якихось десять хвилин!»