Григор Угаров - Слідами вигнанця

Сонце закотилося за дах. На двір лягла довга тінь. А там, куди ще падало сонячне проміння, на вичовганому граніті бруківки колючими іскринками спалахували кришталики кварцу.

Десь рипнули двері. Павел схаменувся. Із глибини подвір'я плентавсь обшарпаний згорблений дід з довгою й сивою, мов мичка, бородою. Він невпевнено переставляв слабі ноги й пильно дивився підсліпуватими сльозавими очицями на відвідувача.

Своїм рам'ям та виснаженим зморшкуватим обличчям дідок нагадував старців, які жебрали в районах Пера, Топ-хане та Аксарая, пригнані голодом до Стамбула аж із Анатолії.

— Що привело тебе сюди, ефенді [21] Ефенді (тур.) — пан. ? — зашамкотів старий. — Кого шукаєш?

— Кого шукаю? Гм, та бодай кого! — відповів Павел. — Ти давно тут мешкаєш?

— Уже чимало років, ефенді.

Павел почав розпитувати за свого батька, але старий турок нічого не міг згадати. Прізвище нібито й чував, але його слабка пам'ять уже не зберігала нічого. Кілька разів він прикладав палець до лоба, повторюючи прізвище, але кінець кінцем покрутив головою:

— Дурний я вже став, чоджум [22] Чоджум (тур.) — хлопець. . Ти краще сходи до Халіла-аги.

— А хто він такий, той Халіл-ага? — запитав Балканов.

— Він тримає кав'ярню у Валіде-хані. О, він знає багато, дуже багато, ефенді. Піди до Халіла-аги. Аллах зберіг його пам'ять. Халіл-ага багатьох людей знає!

Павел тицьнув монету в чорну, мов з берестової кори, руку й швидко покрокував до брами.

Старий приклав кощаву правицю до серця, закліпав сльозавими очицями й безгучно, мов тінь, зник за лозами виноградинка.

Залізна брама Валіде-хана була замкнена. Високі мури, сиві кам'яні сходи та численні внутрішні будівлі робили й цей заїжджий двір схожим на фортецю. Обійшовши довкола мурів, Павел натрапив на вузеньку хвіртку, крізь яку шастали відвідувачі. Він і собі пройшов крізь хвіртку й здивовано закліпав очима. Валіде-хан мав форму чотирикутника, на кожному причілку широкі кам'яні сходи, подовбані й вичовгані, вели до другого поверху. Заїзд-фортеця, хоч і побудований ще за візантійських часів, непогано зберігся, але від старовинних чудернацьких навісів, балконів та комірчин, від кожного кутка тхнуло старістю й тліном.

За хвірткою починалася вузька вуличка з численними крамничками, майстереньками та кав'ярнями. Посеред простого внутрішнього подвір'я стриміла мечеть, а навколо неї знову юрмились крамнички та кав'яреньки.

Швидко сутеніло. В тісному проході зависла фіолетова півтемрява. Тільки крізь продухвину збоку просочувалось блідо-жовте світло старезного надвірного ліхтаря. У сутінках з'являлися й миттю зникали дивні постаті людей, одягнених у лахміття, чувся безперервний гамір. Хтось сварився. Просто на бруківці мостилися на ніч волоцюги. В темних кутках стогнали й квилили, простягаючи руки, старці. А з вулиці долинав збуджений гомін. То, мабуть, голодні юрби поверталися з порту, де до пізніх облягів чатували на іноземні яхти, щоб заробити бодай на шматок хліба.

Павел рушив уздовж вулички, але біля самого ліхтаря зіткнувся з двома іноземцями. Вони стояли розчепіривши ноги, заступаючи прохід. У блідому світлі лищали їхні золоті моноклі та ціпочки з нікельованими булавами, на руках яскріли персні з діамантами. Іноземці стиха розмовляли по-англійському й лінкувато позіхали, шкірячи щелепи з золотими зубами. Неподалік сиділо кілька персів.

Павел зупинився, не зводячи погляду з англійців, немов чекав перехожого, аби спитати про Халіла-агу.

Раптом темряву розітнув жіночий вереск. Перси злякано посхоплювались на ноги. Англійці переморгнулись. Цю мить із півмороку виринула постать кривоногого турка з гачкуватим носом. Він силоміць тяг за собою скуйовджену, молоду й вродливу смуглявочку з великими ясними очима.

— Пусти мене, Осуфе! Ой аллах! — кричала дівчина, намагаючись випручатися з цупких рук.

Гачконосий чоловік дотяг її до іноземців, догідливо всміхнувся й почав щось тихо говорити, раз у раз гримаючи на дівчину й сварячись кулаком.

Очевидно, англійці саме цього чоловіка й чекали. Обачливо озирнувшись, вони підступили до дівчини й зблизька глянули їй у обличчя. Дівчина відчайдушно пручалася.

Вищий на зріст іноземець, з довгобразим, чисто виголеним обличчям, ще раз глянув на дівчину й кивнув головою.

— Добрий товар! — грецькою мовою проказав він. — На яхті згодиться. А ти що скажеш, Джоне? — звернувся він до нижчого, веснянкуватого англійця.