Григор Угаров - Слідами вигнанця

— Як то кажуть, круглий сирота! Батько мій загинув разом з кораблем, а мати — під час чуми.

Раптом він пильно вдивився в Павлове обличчя, ніби намагався знайти в ньому щось знайоме, й замислено промовив:

— Який збіг обставин, географе! І мого батька теж колись урятував болгарин!

Балканов не мав бажання розпитувати його. Багато болгар тиняється по білім світі. Тож не дивно, коли якийсь із них став у пригоді батькові цього португальця.

Вони рушили до Босфору. Небо було чисте, синє й глибоке, всіяне ясними скалками зірок. Десь далеко попереду мерехтіли освітлені вікна. Вони теж здавалися зірками, що впали з небесної бані.

Залисніла срібна смужка. Повіяло прохолодою й солоною морською вогкістю. Чувся сонний плескіт хвиль.

— Море вже близько, — показав Гонсалві. — Якщо ми не збилися з дороги, то зараз будемо у затоці. Там мій корабель.

— Власний? — запитав Павел.

Гонсалві засміявся:

— Жартуєте! Я — і власний корабель! Я простий собі моряк, частка екіпажу, наймит багатої фірми.

Він випростав плечі, запалив ще одну цигарку, ступив кілька кроків і замислено додав:

— Я на власний корабель не зазіхаю. Атож, корабель — то цілий скарб. Але скарб непевний. Увесь час висить над безоднею. Зніметься буря, кине його на підводний риф — і край… Але я таки багатий! Ось ви побачите…

Павел здивовано блимнув на моряка з бакенбардами.

«Дивак якийсь!» — подумав собі, а вголос проказав:

— Кожен має своє багатство. Я, наприклад, багатий своєю науковою працею.

— Хіба ви вже й наукову працю маєте? — аж зупинився Гонсалві з подиву. — Та ви ж іще така молода людина!

— Молода, кажете? В моєму віці багато людей вже робили відкриття. У моєму віці поет Христо Ботев [25] Ботев Христо (1848–1876) — видатний болгарський поет, мислитель, революціонер-демократ. написав чудові вірші! Не такий вже я молодий, любий Гонсалві!

Вони підходили до берега. Лункіше чувся гомін прибою.

Зійшов блідий місяць. Повиднішало.

— А куди тримає курс ваш корабель? — запитав Павел.

— Курс у нього постійний: Європа — Індія. Але цього разу йдемо в Росію по хутро.

Понад самою водою сунула ватага матросів. Незабаром вітерцем принесло й їхню бадьору пісню.

Ясної зоряної ночі, у світлі повного місяця, Стамбул із своїми сотнями мінаретів нагадував велетенський корабель, що кинув якір біля морської затоки, наче притрушеної жовтогарячим інеєм. Брукована вуличка стрімко вела до води. При березі з'юрмилася ціла флотилія рибальських човнів, які тихо погойдувались на хвилях.

Гонсалві притяг до себе гостроносого човника, стрибнув у нього й перетнув ножем мотузку, що нею суденце було припнуте до на-кола. Павел ускочив слідом за португальцем. Кілька поштовхів веслами — і човник, мов риба, полинув у море, лишаючи по собі вузький сріблястий слід.

Корабель «Каталонія» з опущеними вітрилами дрімав біля причалу. Не видно було жодного вогника, не чути на палубі ніякого гомону. Екіпаж спав. Хвилі ліниво погойдували корабель. Поряд стояв на якорі англійський кліпер. Ліворуч вимальовувався сивий корпус есмінця. Серед цілої ескадри буксирів та транспортів примостилось єдине пасажирське судно.

Гонсалві підігнав човен до «Каталонії», сплеснув востаннє веслом і зупинився під канатною драбиною.

— От ми й удома! — засміявся він і жестом запросив географа зійти вгору.

На палубі панувала тиша. Не видно було ані живої душі. Та раптом поблизу залунали чиїсь швидкі кроки, й з пітьми виринула людська постать.

— Гамба, Гонсалві! Господарю! Ти живий? — почувся плачливий хлоп'ячий голосок.

Тільки тепер Павел уздрів те саме негреня, яке кілька днів тому разом з Гонсалві заходило до кав'ярні Шерифа-аги.

Гонсалві спочатку здивовано здвигнув плечима, але, зустрівши переляканий хлопчиків погляд, голосно засміявся:

— Домбо, друже! Що це ти надумав?

Чорний напівголий хлопчик довірливо глянув на Гонсалві, але вуста його ще й досі тремтіли, а в очах блищали сльози. Якусь мить він стояв мовчки, потім раптом підстрибнув, ляснув себе по колінах, по голих грудях і всміхнувся.

— Гамба! Я шукай, шукай, скрізь шукай — і ніде не знайди Гонсалві! Не знайди! — торочив хлопчик ламаною португальською мовою.

— А я осьде, друже! Живий і здоровий! — розвів руками Гонсалві й знову засміявся.

Домбо аж задихався від хвилювання. Радіючи, що Гонсалві повернувся, він і сміявсь і зітхав, а в очах йому блищали щасливі сльози.