Григор Угаров - Слідами вигнанця

Павел збагнув, що Тала Монгонго — то, певно, кратер діючого вулкана, який час від часу вергає дим і сірчані випари.

Довелось розтлумачити це тубільцям.

— Легенду про Талу Монгонго вигадали люди, — почав був він, але тут Корі, відчувши небезпеку, тривожно заревів, і Павел квап-но озирнувсь довкола.

— Та-ла Мон-гон-го-о! — заголосив Камбела й здійняв угору спис.

Вітер дужчав. Повітря повнилося глухим зловісним виттям, неначе над саваною бриніли тисячі очеретяних стріл. За милю чи дві звідси Павел помітив у видолку гайок старих баобабів. Корі тривожно форкав, стрибав і силувався порвати налигач. Сповпи, мов попелясті примари, швидко сунули степом просто на мандрівників. Охоплені панічним жахом, негри метнулися до гаю. Корі біг навскаки й злякано ревів. Добре знаючи, що являють собою ці прямовисні хмари, Павел вирішив знайти певний пришиб для себе та своїх супутників.

— Лягайте, друзі! — ледве встиг вигукнути він, добігши до першого баобаба, й упав ниць.

Ту ж мить кроків за сто шугонув перший «стовп». Він вихрився з блискавичною швидкістю, оглушливо гув і змітав усе на своєму шляху. Здавалось, ніби на савану впали мільйони вогненних зміїв. Ще не вщухло виття першого смерчу, як налетів другий, за ним третій, четвертий… Їхні хвости, мов залізне віниччя, підмітали землю, голили траву, вискубували з корінням дерева й усе це з карколомною швидкістю підіймали в повітря…

Нарешті небезпека минула. Павел звівся на ноги. Одяг на ньому пожовк од куряви. Неподалік баобабового гаю чорнів голий грунт. На широчезній смузі не лишилося ні кущика, ані травинки. А в небі вирувала величезна руда хмара, з якої ринула справжня злива сухої трави та листя.

Домбо з Камбелою й досі лежали долілиць, мов неживі.

Лише коли географ погукав їх, вони нерішуче попідводили голови.

— Вставайте, друзі! Вихор проминув.

Негри тричі підняли списи догори й тричі радісно заверещали. Над саваною йшов рослинний дощ. Таке не кожному щастило бачити. Над цією смугою тропіків починався посушливий період. Повітряні шари, нерівномірно зігріваючись, швидко перемішувалися, утворюючи смерчі. Ці шалені повітряні вири змітали на своєму шляху траву, грунт і листя й здіймали їх стовпами в небо. Так утворювались руді хмари, з яких і йшов дивний рослинний «дощ».

Географ спробував розтлумачити все це неграм, але Камбела тремтів і недовірливо крутив головою. Потому він заходився вимахувати проти сонця руками, тричі притуляв до лоба спис і полегшено вигукував:

— О Тала Монгонго! Ми врятовані!

Домбо цього разу не наслідував учинку свого тамо-тамо. Пояснення білої людини здалося йому дуже переконливе.

Старий забобонний негр приписував усі природні явища добрим або злим духам. Єдина річ, яка буцімто охороняє людину від лиха, то — кільце сили. Тому він похапцем помацав географову торбу, й з грудей йому вихопилося полегшене зітхання.

Балканов, схрестивши ноги, сів на траву й заходивсь уважно, крізь лупу, вивчати Гонгорину табакерку. Два дні тому мандрівники перетнули річку Кубангу. Далі стежина вела до іншої течії, що не мала назви. Поблизу неї на карті позначено велике селище. Напрям залишався той самий: захід-схід. Але до селища чимчикувати ще днів зо два. А до країни гаубау, певно, добрі чотири тижні.

Павел спитав у старого негра:

— Чи до бігів ніколи не заходили люди племені гаубау?

Камбела ще й досі не прочумавсь після смерчу. Він спочатку не второпав, про що Гюго питають, а тоді раптом згадав:

— Приходив перед дощів'ям якийсь старий гаубау!

І докладно розповів про цю подію. Країна того племені лежить далеко. Аби дістатись туди, треба, щоб сонце зійшло стільки разів, скільки пальців на обох руках та ще стільки. Камбелині слова підтверджували те, про що свідчила й карта.

— Гаубау розповів про якусь білу людину. Та біла людина дуже добра й живе з племенем! — несподівано додав Камбела. — О, дуже, добра біла людина, і мудра!

Табакерка випала в Балканова з рук. Він уп'явся очима в старого Камбелу й нетерпляче спитав:

— А що ще сказав старий гаубау?

— Добра біла людина живе в гаубау! Ой гамба, та біла людина така добра й мудра!

Цілу годину ще допитувавсь Балканов про далеке плем'я, але так нічого й не довідався. Крім того, що біла людина дуже добра й мудра і несхожа на інших білих, Камбела говорив за цю людину з великою повагою, як за всемогутнього захисника негрів.

«Це мій батько! — раптом подумав географ. — Звичайно, мій батько став би захисником негрів!»