Григор Угаров - Слідами вигнанця

— Що таке на твій голова, гамба? — боязко пролопотів він, показуючи Павлові на чуприну.

Балканов не відповів нічого. Він ще не отямивсь од хвилювання. Дихав важко й хрипко, мов людина, яка щойно скинула з себе пекучий тягар. Потім глянув на Домба. Ось це худеньке чорне хлоп'ятко прийшло йому на допомогу. Лише завдяки цьому хлоп'яті він живий.

— Домбо, любий друже! — тремтливим голосом вигукнув Балканов. — Коли б ти тільки знав, як учасио нагодився!..

Він розкрив обійми, щоб пригорнути хлопця, але Домбо відсахнувсь назад, не зводячи з Павла зляканого погляду.

— Гамба хворий? — знову повторив він.

— Де там хворий, друже! — радісно гукнув географ. — Здоровий! Здоровий і щасливий!

Але Домбо сумно похитав головою:

— Хворий гамба, хворий…

І знову злякано втупивсь у Павлове обличчя.

Що воно торочить, оце негреня? Павел здвигнув плечима — нічого не міг уторопати! Він узяв свій одяг, добув з кишені малесеньке люстерко, глянув — і мало не отетерів з подиву: вся чуприна його геть посивіла, а обличчя було жовте, наче в мерця.

Щоб заспокоїти Домба, Павел недбало махнув рукою:

— Дрібниці, мій друже! Просто за кілька хвилин я надто багато пережив.

— Лихий людина! — озвався Домбо, скосувавши на Гонгорин труп. — Домбо казав тоді —лихий людина! А гамба — ні, не лихий!

Цю мить причвалав і Камбела, несучи в одній руці оберемок сухого хмизу, а в другій — спис. Домбо перестрів його й заходився щось тривожно й швидко лопотіти. Він морщив чоло, зводив брови, кривив уста, показуючи рукою то на географа, то на Гонгору, пояснюючи, як розбишака хотів убити їхнього гамбу — добру білу людину.

Камбела слухав, похмурий і поважний. На виду він ставав щораз суворіший, брови дедалі дужче супилися, а спис у руці нервово здригавсь. Потім Домбо замовк, дивлячись у розлютоване батькове обличчя: певно, вже переказав усе, що й як відбулось.

Камбела повагом приступив до Балканова, пильно придивився, неначе хотів пересвідчитися, що той живий і здоровий, а тоді тричі торкнувся списом свого чола, поманив Домба й почав щось квапливо йому казати.

— Що каже тамо-тамо? — поспитав Павел.

— Тамо-тамо каже: у кільці з гумба-гумби захована добрий дух! Добрий дух гукай Домба. Гамба живий, бо в гамби кільце з гумба-гумби.

— Чи ба! — удавано здивувався Павел. — Але як же це? Кільце, кажеш, зроблене з ікла гумба-гумби?

— Так, — погодилось негреня. — З ікла гумба-гумби. Але гумба-гумба могутній! Тому кільце має сила гумба-гумби.

— Ну, гаразд, — кивнув головою географ. — Але ж кільце лежало в торбі, а торба — на березі. Я купався голий. Коли б кільце висіло в мене у вусі — інша річ, але ж воно було далеко!

Домбо не зміг на це нічого відповісти, а лише переклав ті слова батькові. Камбела поквапливо пояснив: коли гамба володіє кільцем, в якому живе добрий дух, що зійшов із сонця, то воно охороняє свого власника завжди й усюди, де б він не перебував. Байдуже, що кільце лежало на березі, а гамба був у річці! Навколо господаря такого талісмана місце зачароване, і його не може пробити ні спис, ні отруйна стріла, ні куля. Оте кільце охороняло Камбелу ввесь час, і завдяки кільцеві йому пощастило втекти з Луанди. Добрий дух покликав гамбу й тоді, коли Камбелу переслідував португалець.

Павел не приставав на такі докази старого.

— А уяви собі, що в лісі був би лише Альварес і не було б мене. Що тоді сталося б з Камбелою?

Та в негра й на це була готова відповідь.

— Кільце з гумба-гумби допомогло б Камбелі втекти.

— А якщо б той почав стріляти? — пожартував Павел.

— Ой гамба, тоді стріла з вогненного лука не вразила б Камбелу!

Павел тільки засміявся й дружньо поплескав старого по плечу. Він навіть не помітив, коли Домбо встиг принести свою марімбу. Під звуки марімби тубільці заходились танцювати якийсь новий танок. Вони немов наскіпувались на Гонгору й загрозливо вимахували руками. Очевидно, то був танок на честь перемоги.

Павел сидів і дививсь, але думки його снувалися далеко-далеко звідси. Він міркував, скільки їм ще лишилося йти до країни гаубау. Мабуть, доведеться мандрувати добрий місяць. Тож баритися ніколи…

Сонце хилилося на спадень. Павел дістав годинник. Блимнувши підозріливо на химерну річ, Камбела одним стрибком опинився за найближчим стовбуром. Домбо, який вже не раз бачив годинники, голосно зареготав і покликав батька, але старий не хотів повертатись. Аби якось переконати свого тамо-тамо, що «живий горішок» нічого лихого йому не заподіє, хлопець підійшов до географа, клякнув і поторкав годинник. А Павлові пояснив: