Григор Угаров - Слідами вигнанця

Камбелине повідомлення глибоко схвилювало Павла. Він нетерпелививсь якнайшвидше потрапити в країну гаубау і чомусь був твердо переконаний, що батько живий і що та «добра й мудра біла людина» і є саме старий Балкан.

За якихось два дні слова Камбели підтвердив і начальник португальського військового форту — справжньої фортеці, зведеної з каменю на високому пагорбі для охорони «торговельної магістралі».

Начальник, молодий, з невеличкою борідкою португалець у формі морського лейтенанта, висланий сюди з метрополії за вбивство під час гри в карти, служив у форті вже третій рік. Переглянувши документи (фальшивий пашпорт на ім'я Сілви Порту та «рекомендаційний лист», згідно з яким географ був посланцем португальського уряду), він віддав честь. Потім запросив Павла на келих рому, але той відмовився й почав розпитувати про дорогу в глибину колонії. Виявилось, португалець так далеко не бував. Але, почувши про плем'я гаубау, скривився.

— Там орудує якийсь розбишака, — похмуро буркнув він. — Нацьковує дикунів проти урядових військ!

— Як то «нацьковує»?

— Узяв їхній бік. А тепер, кажуть, навчив їх відбивати португальців боєм. Навчив буцімто й новітньої військової тактики. Отже, важкенько тепер тримати тих дикунів у покорі.

А коли Павел повідомив, що лаштується досліджувати країну гаубау, лейтенант застеріг:

— Не передрікаю вам нічого доброго. Дикуни у тих краях люті, мов хижаки. Вони настромлять вас на рожен і засмажать, якщо ви бодай на мить утратите пильність. Дикун покірливий тоді, коли дуло зброї холодить йому груди!

— А нащо їм убивати вченого? — посміхнувся географ.

— То ви не знаєте дикунів! — іронійно посміхнувся офіцер. — Вони ненавидять усіх білих!

— А мене це чомусь не лякає! — відповів Павел.

— Тоді я не ручуся за вашу голову, — сказав лейтенант. — Людей у мене обмаль. Зараз я можу дати вам для охорони тільки трьох солдатів. Не більше!

Павел відмовився од послуги й попрощався. Лейтенант хвацько відкозиряв, клацнувши закаблуками.

Географ повернувся до своїх супутників, які декади на нього віддалік, і вони рушили далі. Тож не було сумніву, що в країні гаубау перебуває біла людина. «Але хто та людина, що взяла бік волелюбного племені?» — питався географ.

І ще одне було загадкою: чому та людина живе в Африці? Якщо це справді Павлів батько, то де поділись тоді оті дигери? Чому він досі не діставсь до узбережжя й. не втік з першим-ліпшим кораблем додому?

У середині вересня мандрівники ввійшли у ліс Шімусинг, з великою точністю позначений на Гонгориній карті.

Стежка видалась широченька й добре втоптана. Все свідчило за те, що це єдина торговельна дорога для племен, які носять із внутрішніх районів на узбережжя слонові ікла, пальмове вино та бульби маніоки, вимінюючи їх на сіль, клапті бавовняної тканини, мотики, сокири, ножі тощо. Стежка звивалась у темному холодку поміж маками. Земля була вкрита вогким рудим мохом, а стовбури дерев — червоними лишайниками. Тільки де-не-де в холодок прокрадався самітний сонячний промінь і спалахував на макові гарячим рубіновим полум'ям. З дерева на дерево переповзало гадюччя ліан, часом понад двісті метрів завдовжки. В непрохідній гущавині пурхали не знайомі Павлові птахи, перегукуючись різким голосом. Крізь шати високих сандалових дерев подекуди прозирало блакитним оком небо.

У лісі на географа напосіла хмара кусючої мушви-тампани, яка кровожерливо обліплювала незахищену шкіру й за мить перетворювала її на решето. Павел змушений був оббинтувати голову, але маленькі ранки жахливо свербіли. Тампани, однак, не чіпали Камбелу та Домба.

Проте мушва виявилася не єдиним лихом. Ось уже другий день мандрівникам дошкуляли спрага та голод. І географ, і обидва негри ще деякий час могли б зносити голод, але спрага була нестерпна. Горло їм пересохло, губи засмагли. Балканову вперше доводилося так страждати без води. Але на карті було позначене близьке джерело й тому Павел так квапив своїх друзів уперед.

За годину перед очима подорожніх розкрилася галявинка. Посеред неї стирчало старе гуаво, безплідне тропічне дерево з обсмаленим блискавкою стовбуром.

Павел уже не бачив нічогісінько, крім рятівного дерева з мертвим покоцюрбленим галуззям. Він піддав ходу, але, як часто буває в таких випадках, ноги йому підломились, він хитнувся й упав на землю. Потім таки звівсь і відсапався. В голові гуло, груди високо здіймалися. Раптом ліс пішов йому перед очима вихилясом. Павел бачив дерева, мов у густій імлі. «Що це зі мною? — промайнула думка. — Невже не витримаю?»