Григор Угаров - Слідами вигнанця

Альварес увесь тремтів, мов у пропасниці, очі йому палали, темні й жорстокі. Він одкашлявся, сплюнув і повів далі:

— Твій татусь розкрив нашу змову!.. Тому ще на кораблі двох наших вбито. Решта моїх друзів, мов мухи, виздихали на Коморських островах. Лишився живий тільки я. Цілих п'ять років поневірявся, доки опинивсь у Мозамбіку. Коли Матросов зайшов у корчму й сказав, що ти йдеш слідами дигерів, у мене аж кров у жилах заграла. Я вивідав усе! Даремно ти ховався за фальшивим пашпортом! Ти — син нашого згубника! Я дякував усім богам на світі, що мені випадає нагода віддячити особисто твоєму татусеві, але тепер бачу — не дійду до гаубау. Байдуже — я розчереплю макітру його синові… Ех, коли мені б оце життя та здоров'я, за один-єдиний діамант з того родовища я міг би купити цілий маєток! Але тепер годі вже й думати… Шкода, що не пощастило задавити власними руками твого батька, та я помщуся його синові!..

Голос Гонгорі зірвався від люті, жили на скронях пульсували, очі дивились люто й тупо.

— Розбишако! — презирливо просичав Балканов.

— Мені цим не дошкулиш, сер! — посміхнувся бандит. — Ти тепер у моїх руках. Ціле, життя я снив про багатство, й коли воно майже лежало в моїй кишені, твій батько довів мене до банкрутства. Відібрав усе! Згубив мені життя. Але найбільше лиха скуштував я на Коморах. Еге, коли б то я був на континенті! Я добре знав стежку до діамантового родовища. От чому тепер не маю жалю до тебе! І радітиму, коли побачу твій труп!

Якусь мить Павел перестав думати про те, що станеться з ним самим. У серці клекотіла буря.

«Чому я не спекався цього звіра зразу? — картався він. — Чому?»

І ніяк не міг собі подарувати оту недоречну гуманність. Образа та огида аж душили його.

«Треба було позбутись цього авантурника ще тоді, коли він видурив у хлопця пістолет! — з відчаєм думав Павел. — А я довірився йому! Отака-то дяка за мою людяність!..»

Обличчя Павлові зблідло. Скроні аж лущали від напруження й болю. Він скоса позирав на воду, на спадистий берег, на дерево з повітряним корінням, на папороть над самою водою — й на око прикидав відстань до них. Думки снувалися гарячково. Щосекунди в голові йому виникали сміливі плани — і тут же лопали, як бульки на воді. Краєм ока Балканов знову зиркнув на Гонгору. Той стояв за десять кроків од нього з пересудомленим від люті й зловтіхи обличчям.

І Павел вирішив: необхідно спровокувати постріл, але уникнути кулі. Постріл приверне увагу негрів, Гонгора першу мить розгубиться, а Павел одним стрибком досягне його й ударом кулака зіб'є з ніг…

Кожен м'яз у Павла зібгавсь пружиною… Наступної секунди він спритно шугнув уперед і пірнув під воду. Гримнув постріл. Куля вискнула над самісінькою головою географа й розпеченою швайкою зашкварчала у воді. Гонгора заверещав, мов хижак. Не чекаючи другого пострілу, Павел метнувсь на авантурника, але Гонгора, розгублений і переляканий несподіваним нападом, відсахнувся назад — та перепинивсь об коренягу й шубовснув горілиць у мул. Потім швиденько перекинувся на черево й спробував схопитись на ноги.

— Кидай карабін, розбишако! — гаркнув Павел. — Здавайся, бісів писку!

Іспанець, тремтячи всім тілом, гарячково відповзав назад, швидко набиваючи карабін.

А далі все відбулось раптово й несподівано. З-за найближчого сандалового дерева, що росло майже над берегом, вихопився Домбо з пістолетом у руці. Чорною пантерою стрибнув він уперед і опинився за спиною в злочинця. Саме коли той знову приціливсь у Балканова, лунко, ляснули один за одним три постріли. Гонгора неначе скам'янів, тоді похитнувсь, мов п'яний, упустив рушницю, застогнав і впав лицем у жиляве тісто мулу.

Потім, звиваючись і скубучи кощавими пальцями траву, він забелькотав щось незрозуміле, й тільки окремі слова доходили до Павла:

— Змилуйтесь, сер!.. Я… Нещасний бурлака…

Балканов дививсь на негідника з безмежним презирством. Він і досі не міг утямити, чи це йому не сниться. Павел ступив кілька кроків і знесилено сів на вогкий пісок. У вухах ще й досі лящали постріли.

Ні, це таки не сон. Гонгора лежить нерухомо, тицьнувшись головою в багнюку.

Але чому Домбо так лячно витріщивсь на Павла. Географ силоміць підвівся, почалапав до вбитого і спроквола потяг його за ноги до берега. Потім зупинився й знову глянув туди, де лежав Гонгора.

Домбо не одводив погляду з Павла.