Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— У мене буде обмаль часу, сеньйорито, — сказав він їй на вухо, нагинаючись до неї. — Все залежить від того, чи правильно я думав про людину. Я прошу вас довіряти тільки мені.

— Ви знаєте, що я вірю вам, сеньйоре.

— І ви повинні вірити людині, до якої я везу вас, сеньйорито, і слухатися її порад у всьому. Ця людина — чернець.

— Тоді все буде добре, сеньйоре, — відповіла вона і міцніше пригорнулася до нього.

— Ми незабаром знову побачимося, сеньйорито. Я лічитиму години, і кожна з них здаватиметься вічністю. Я вірю, що на нас чекають щасливіші дні.

— Хай допоможе в цьому небо, — шепнула дівчина.

— Де є кохання, там є надія, сеньйорито.

— Тоді моя надія велика, сеньйоре.

— І моя! — сказав він.

Потім сеньйор Зорро повернув на проїзну дорогу, що вела до брата Філіпа, і кинувся до його будинку. Намір полягав у тому, щоб зупинитися лише на хвилину, аби залишити там дівчину. Він сподівався, що брат Філіп зможе взяти її під свою опіку, а сам він після цього пуститься скакати знову, роблячи якнайменше галасу, щоб відвернути від себе погоню кавалеристів. Він хотів змусити їх подумати, що лише проїхав найкоротшим шляхом через володіння брата Філіпа на іншу дорогу, не зупиняючись в його будинку.

Стримавши поводами коня перед сходинками веранди, він зістрибнув на землю, зняв сеньйориту із сідла і поспішив з нею до дверей. Він постукав у них кулаком, молячи долю, щоб сон брата Філіпа був сторожкий і щоб він легко прокинувся. Здалеку лунав стукіт підків коней його переслідувачів. Сеньйорові Зорро здалося, що пройшло ціле століття, перш ніж старий чернець розчинив двері і зупинився в них, тримаючи в руці свічку. Розбійник швидко ввійшов і закрив за собою двері, щоб світла не було видно ззовні. Брат Філіп з подивом відступив, побачивши людину в масці і сеньйориту.

— Я сеньйор Зорро, брате, — сказав розбійник швидко тихим голосом. — Мені здається, що ви можете почувати себе в деякому боргу переді мною за відомі речі.

— За покарання тих, хто переслідував і гнітив мене, я перед вами у великому боргу, кабальєро, хоча проти моїх принципів допомагати насильству будь-якого роду, — відповів брат Філіп.

— Я був упевнений, що не помилюся в вас, — продовжував сеньйор Зорро. — Це сеньйорита Лоліта, єдина дочка дона Карлоса Пулідо!

— Ха!

— Дон Карлос — друг братів, він сам випробував утиски так само, як і вони. Сьогодні вдень губернатор приїхав до Реіна де Лос-Анджелес, заарештував дона Карлоса й посадив його до в’язниці за обвинуваченням, що було несправедливе, як мені вдалося довідатися. Він також посадив донью Каталіну і цю молоду сеньйориту до тюремної камери разом з п’яницями і повіями. За допомогою декількох гарних друзів я звільнив їх.

— Хай благословлять вас святі за таку справу! — скрикнув брат Філіп.

— Кавалеристи переслідують нас, брате. Звичайно, незручно, щоб сеньйорита далі їхала зі мною… Візьміть і сховайте її, брате — якщо тільки ви не боїтеся, що це може завдати вам серйозного занепокоєння.

— Сеньйоре! — прогримів брат Філіп.

— Якщо солдати захоплять Сеньйориту, вони знову посадять її до в’язниці, та ще й, імовірно, будуть з нею погано поводитися. Подбайте про неї, збережіть її, вашої доброти я ніколи не забуду.

— А ви, сеньйоре?

— Мені потрібно відвернути на себе переслідування кавалеристів і не дати їм зупинитися тут, біля вашого будинку. Я зв’яжуся з вами пізніше, брате. Отже, домовлено?

— Так, домовлено! — урочисто відповів брат Філіп. — І я хочу потиснути вашу руку, сеньйоре.

Рукостискання було коротке, проте сильне. Потім сеньйор Зорро повернувся до дверей.

— Гасіть свічу, — сказав він. — Вони не повинні бачити світла, коли я відчиню двері.

В одну мить брат Філіп загасив свічку, і вони опинилися в темряві. На мить сеньйорита Лоліта відчула дотик губів сеньйора Зорро до своїх. Вона знала, що він підняв край своєї маски, щоб поцілувати її. Потім вона відчула сильну руку брата Філіпа навколо своєї талії.

— Будьте мужні, дочко моя, — сказав брат. — Сеньйор Зорро очевидно живучий, як кішка, і щось говорить мені, він народився не для того, щоб бути убитим кавалеристами його превосходительства.

Розбійник розсміявся на це, відчинив двері, прослизнув у них, тихо зачинив їх за собою і зник.

Великі евкаліпти затемнювали фасад будинку й у цій тіні стояв кінь сеньйора Зорро. Коли він біг до нього, то помітив, що солдати були куди ближче, ніж він очікував. Швидко підбігши до свого коня, Зорро перечепився об камінь і упав, злякавши його цим. Кінь устав дибки, кинувся у бік на кілька кроків і потрапив у яскраве місячне світло.