Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Це чудовий план, — сказав хтось.

— Це тільки невелика частина його. Дон Карлос — горда людина, і якщо ми дамо йому час на міркування, то він може відмовитися залишити в’язницю. Ми не повинні допустити цього. Хтось з вас схопить його і виведе звідти. Інші займуться доньєю Каталіною. Я подбаю про сеньйориту. Але от ми звільнимо їх. А далі що?

Він чув перешіптування, але ніхто не давав чіткої відповіді. Тоді він продовжував свій план:

— Усі направляться на шосе, трохи нижче цього місця. Там ми розосередимося. Ті, хто буде з доньєю Каталіною, поспішать з нею до гасієнди дона Александро Вега, де її можна сховати, якщо буде потрібно, і, куди солдати губернатора не відразу насміляться ввійти і схопити її. Ті, хто буде з доном Карлосом, направляться до Пала, і на відстані десяти миль від села їх зустрінуть два тубільці, посвячені в справу і скажуть пароль про лисицю. Тубільці візьмуть дона Карлоса і подбають про нього. Коли це все буде пророблено, кожний кабальєро доскаче додому тихо, по одному, розповідаючи яку завгодно історію, але вживши потрібних заходів. Я ж у цей час відвезу сеньйориту в безпечне місце на піклування ченця Філіпа, людини, якій можна довіритися, він сховає її, якщо потрібно. Потім ми будемо спостерігати і подивимося, що зробить губернатор.

— Що він може зробити? — запитав один з кабальєро. — Накаже розшукувати їх, звичайно.

— Ми повинні будемо вичікувати подальших подій, — сказав сеньйор Зорро. — Чи всі готові?

Вони запевнили його, що готові, тоді він визначив кожному його обов’язок; потім вони залишили маленьку долину, повільно й обережно об’їхали селище і пройшли до нього з півдня.

Вони чули, як кричали і співали солдати в таверні, бачили вогні гарнізону і тихо попарно пересувалися до в’язниці.

За короткий час вона була оточена спокійними, рішучими людьми; потім сеньйор Зорро і ще четверо спішилися і пішли до дверей будинку.

Сеньйор Зорро постукав у двері в’язниці руків’ям своєї шпаги. Зсередини почулося зітхання людини, човгання по кам’яній підлозі, через мить у щілинах засвітилося, відкрилося віконечко, і з’явилося сонне обличчя сторожа.

— Що потрібно? — запитав він.

Сеньйор Зорро приставив через віконечко дуло свого пістолета до скроні сторожа, таким чином, щоб той не мав можливості знову зачинити маленькі дверцята.

— Відчиняй, якщо дорожиш своїм життям! Відчиняй, і щоб не було ані найменшого звуку, — наказав сеньйор Зорро.

— Що?.. Що це таке?

— Сеньйор Зорро говорить з тобою!

— Клянуся святими!

— Відчини, дурню, або ти негайно помреш!

— Я… я відчиню двері. Не стріляйте, добрий сеньйоре Зорро! Я тільки бідний сторож, а не вояк. Я прошу вас не стріляти!

— Відчиняй, швидше!

— Так, зараз, як тільки вставлю ключ у замок, добрий сеньйоре Зорро.

Вони почули брязкіт ключів, незабаром важкі двері розчинилися.

Сеньйор Зорро і чотири його супутники ринулися усередину і знову зачинили двері. Сторож відчув дуло пістолета коло своєї скроні. Він устав би на коліна перед цими п’ятьма жахливими людьми у масках, якби один з них не спіймав його за волосся і не підняв.

— Де спить наглядач цієї пекельної діри? — запитав сеньйор Зорро.

— У тій кімнаті, сеньйоре.

— А куди ви помістили дона Карлоса Пулідо і його дам?

— Вони в загальній тюремній камері, сеньйоре!

Сеньйор Зорро зробив знак іншим, пройшов, приміщенням і розчинив двері до кімнати тюремника. Той уже сидів на ліжку. Почувши звуки в сусідній кімнаті вій, помітивши при світлі свічки розбійника, з переляку замружився.

— Не рухайтеся, сеньйоре, — попередив Зорро. — Один звук — і ви мрець! Перед вами сеньйор Зорро!

— Нехай бережуть мене святі!

— Де ключі від тюремних камер?

— На… на цьому столі, сеньйоре.

Сеньйор Зорро взяв їх, а потім знову повернувся до тюремника.

— Лягайте! — скомандував він. — Долілиць, негіднику! — Сеньйор Зорро відірвав смуги від простирадла, зв’язав руки і йоги тюремника, зробив кляп і всунув йому в рота.

— Щоб уникнути смерті, — сказав він тоді, — ви повинні залишатися точно в такому ж положенні, у якому ви знаходитеся зараз, не видаючи жодного звуку якийсь час після того, як ми залишимо в’язницю. Я дам на ваш розсуд визначити тривалість цього часу.

Потім він знову поспішив до головної контори, зробив знак іншим і повів смердючим коридором.

— Які двері? — запитав він сторожа.

— Другі, сеньйоре.