Анрі Шарр'єр - Метелик

Ще до приїзду Соррільйо мене відрекомендували, починаючи з ватажка, всім вершникам. Зато показує мені, що малий палець у нього на нозі скрутився й налягає на інший палець. У його брата й ватажка, який щойно приїхав, така сама історія з пальцем. Відтак він показує в кожного під рукою однакову чорну пляму — щось схоже на родимку. Я так зрозумів, що прибулець — його батько. Усі замилувалися татуюванням Зато, особливо пащею тигра. Індіанки, які щойно приїхали, мають на своїх тілах і обличчях різнобарвні малюнки. Лалі надіває на шию одним коралове намисто, іншим — намисто із скойок. Мені впадає в око одна прекрасна індіанка, вища за інших, середніх на зріст. У неї профіль італійки, схожий на камею. Волосся в неї темно-фіолетове, очі нефритово-зелені, великі, з довгими віялці й вигнутими бровами. Вона носить волосся, підтяте по-індіанському, з чубчиком, з проділом, який ділить його навпіл у такий спосіб, що воно спадає по обидва боки обличчя, прикриваючи вуха. Воно підтяте рівно на половині шиї. Її мармурові перса, зближені одне до одного в основі, гармонійно розходяться в різні боки.

Лалі відрекомендовує мене їй і тягне її разом із Зораїмою та ще однією індіанкою, яка тримає в руках якісь кухлики й пензлики, до нашої хижки. І справді, ці гості мають розмальовувати індіанок з мого села. Я спостерігаю за народженням шедевру, що його гарна дівчина малює на тілі Лалі та Зораїми. Її пензлики зроблені з патичків, до кінців яких прикріплені пучки вовни. Вона вмокає їх у різні фарби й малює свої малюнки. Я беру свій пензлик і, починаючи від соска Лалі, малюю рослину, дві гілки якої здіймаються до основи персів, потім малюю рожеві пелюстки й фарбую сосок у жовте. Можна подумати, що то напіврозпукла квітка з маточкою. Троє інших дівчат хочуть, аби я теж намалював їм таку саму квітку. Та я спершу хочу спитати дозволу в Соррільйо. Він приходить і каже, що я можу розмальовувати їх, як тільки мені цього заманеться, доти, поки вони дають згоду на це. Чого я раніше не зробив цього?! Тож понад дві години я розмальовую перса юним індіанкам, що приїхали до нас у гості, і мешканкам нашого поселення. Зораїма хоче мати достоту такий самий малюнок, як у Лалі. Тим часом індіанці смажать на рожні баранів, печуть шматки двох черепах у жару. Червоне черепахове м’ясо дуже гарне, воно схоже на яловичину.

Я сиджу під наметом поряд із Зато та його батьком. Чоловіки їдять з одного боку, а жінки — з другого, за винятком тих, що нас обслуговують. Свято закінчується пізно вночі танцями. Всі танцюють під музику індіанця, що грає на сопілці, яка свистить одноманітно, але пронизливо, й барабанить об два бубни з баранячої шкіри. Чимало індіанців та індіанок сп’яніли, але не виникає ніяких інцидентів. До села приїхав на віслюку й знахар. Усі роздивляються рожевий рубець на місці його ранки, тієї ранки, про яку знало все села. Таж усі й дивуються, що вона затяглася. Тільки я із Соррільйо знаємо, чому це сталося. Соррільйо пояснює мені, що батько Зато, який приїхав сюди, вождь усього племені й що його звати Хусто, цебто Праведник. Саме він залагоджує непорозуміння, які виникають між людьми його племені та інших племен гуахірів. Соррільйо розповів мені, що коли виникає конфлікт між гуахірами та іншим індіанським родом — лапусами, то вони збираються гуртом і домовляються, будуть воювати між собою чи залагодять справу миром. Коли індіанця одного племені вбиває індіанець з іншого племені, вони, аби уникнути війни, доходять згоди, щоб убивця заплатив за загиблого іншому племені. Інколи ціна досягає двохсот голів бугаїв, бо в горах та біля їх підніжжя всі племена мають багато худоби. На жаль, вони ніколи не щеплять її проти ящура, і пошесть косить силу-силенну цієї худоби. З одного боку, це добре, каже Соррільйо, бо без цих недуг розвелося б занадто велике поголів’я. Цю худобу не можна офіційно продавати ні в Колумбії, ні у Венесуелі, вона мусить завжди лишатися на індіанській території через побоювання, аби вона не занесла ящура до цих країн. Одначе, каже Соррільйо, через гори ведеться велика контрабандна торгівля худобою.

Вождь Хусто запрошує мене через Соррільйо завітати до його села, що, як я зрозумів, складається з сотні хиж. Він запрошує мене з Далі й Зораїмою, обіцяючи дати нам хижку, і каже, аби я нічого не брав із собою, бо там матиму все, що мені треба буде. Хусто просить тільки взяти з собою своє знаряддя для татуювання, щоб і йому виколоти тигра. Він скидає з руки свій чорний шкіряний браслет і віддає мені. За словами Соррільйо, цей його жест вельми промовистий, він означає, що Хусто — мій друг і що він ні в чому не відмовить мені. Хусто запитує, чи потрібен мені кінь, я відповідаю, що так, але я не можу його взяти, бо тут майже немає трави. Він каже, що Далі або Зораїма можуть щоразу проїхати півдня конем. Він пояснює, куди саме: там росте велика й добра трава. Я згоджуюсь узяти коня, якого він обіцяє мені незабаром прислати.