Анрі Шарр'єр - Метелик

На суходолі на нас чекають стара індіанка й човняр Лалі; він сидить на сухому піску, де щоразу після повернення Лалі з моря вони розкривають скойки. Індіанець задоволений, що ми добули так багато устриць. Лалі пояснює йому, як я прив’язав торбинку до ремінця, що полегшило їй виринання й дозволило більше накладати в неї скойок. Він роздивляється, як я прив’язав торбинку, й уважно вивчає зашморг, який стягує її отвір. Індіанець розтягує зашморг і з першої спроби знову затягує його. А тоді гордо зиркає на мене.

Розкриваючи устриці, стара знаходить тринадцять перлин. Лалі, яка звичайно ніколи не спостерігає за цією роботою, а чекає на свою частку у себе вдома, цього разу сидить тут доти, доки стара розкриє останню устрицю. Я ковтаю зо три десятки устриць, а Лалі — п’ять-шість штук. Стара ділить перли. Вони приблизно однакового розміру — завбільшки з горошину. Індіанка відкладає три перлини для вождя, три — для мене, дві — для себе, п'ять — для Лалі. Лалі бере три перлини і вручає їх мені. Я простягаю ці перлини пораненому індіанцеві. Він не хоче їх брати, але я розкриваю йому жменю, кладу в неї перлини й закриваю її. Тоді він згоджується взяти їх. Його дружина й дочка спостерігали здалеку за цією сценою, вони досі сиділи мовчки, а тепер засміялися й підійшли до нас. Я допомагаю їм віднести пораненого індіанця до його хижі.

Ця сцена повторювалася майже два тижні. Щоразу я віддавав свої перлини цьому індіанцеві. Вчора я залишив собі одну з шести перлин, що належали мені. Повернувшись додому, я примусив Лалі з їсти її. Вона мало не збожеволіла з радості й увесь час пополудні співала.

Вряди-годи я ходжу провідувати білого індіанця. Він каже мені, аби я називав його Соррільйо, що іспанською мовою означає «лисеня». Він розповідає, що вождь просив його спитати мене, чому я не татуюю йому пащу тигра, я відповідаю: тільки через те, що не вмію добре малювати. З допомогою словника я прошу його привезти мені прямокутне Дзеркало завбільшки з мої груди, цигаркового паперу, тонкий пензлик, пляшечку чорнила, копірку, а якщо не знайде копірки, то хай привезе товстий жирний олівець. Я прошу його також привезти одяг мого розміру та три сорочки кольору хакі й залишити все це в себе. Я дізнаюсь, що поліція розпитувала його про мене й про Антоніо. Він сказав поліцейським, ніби я пішов через гори до Венесуели, а Антоніо вкусила змія, і він помер. Він знає також, що французи й далі перебувають у в’язниці в Санта-Марті.

У будиночку Соррільйо я бачу такі самі різні предмети й речі, як і в будиночку вождя: цілу гору глиняних горщиків з візерунками, такими любими індіанцям, майстерно виконаними як за формою, так і за кольором; чудові чисто вовняні гамаки з торочками, одні з яких зовсім білі, інші барвисті; видублені зміїну, ящерину й жаб’ячу шкіри; корзини, сплетені з білих і кольорових ліан. Усі ці предмети й речі, як він каже, виготовлені індіанцями такого самого племені, як і його, що живуть у сельві за двадцять п’ять днів ходи до них. Саме звідти й приносять листя коки, понад двадцять листків якої він дає мені. Коли мене опосяде поганий настрій, я жуватиму такий листок. Покидаючи Соррільйо, я ще раз прошу його привезти мені те, про що я вже говорив, а також кілька газет і журналів іспанською мовою, бо за ці два місяці зі своїм словником я вже добре підучив іспанську. Індіанець не має жодної звістки про Антоніо, він знає тільки, що відбулася ще одна сутичка між морською прикордонною охороною та контрабандистами. П’ятеро прикордонників та один контрабандист загинули, човна не було затримано. Я не бачив ні краплини спиртного в індіанському селі, хіба що тільки закваску, виготовлену з плодів. Побачивши в Соррільйо пляшку ганусівки, я прошу його дати її мені. Він відмовляється. Якщо я хочу, каже він, то можу випити тут, але мені не слід брати її з собою. Цей альбінос мудра людина.

Я прощаюсь із Соррільйо і їду на віслюку, котрого він мені позичив і по якого сам прийде до мене. Я везу до села коробку цукерок — кожна з них загорнута в тонкий папір — і шістдесят коробок сигарет. Лалі чекає на мене з сестрою за три кілометри від села, вона не влаштовує мені ніяких сцен і згоджується йти пішки, обнявшись зі мною. Час від часу вона зупиняється й по-цивілізованому цілує мене в губи. Коли ми приходимо до поселення, я йду до вождя, пропоную йому цукерки та сигарети. Ми сідаємо перед дверима, що виходять на море. П’ємо закваску, яка зберігається свіжою у глиняних жбанах. Лалі, обхопивши руками моє стегно, сидить праворуч від мене, а її сестра в такій самій позі — ліворуч. Вони смокчуть цукерки. Розкрита коробка лежить перед нами, і жінки та діти несміливо беруть з неї цукерки. Вождь штовхає голову Зораїми до моєї голови, даючи мені зрозуміти, що вона хоче стати, як і її сестра, моєю дружиною. Лалі кладе мої руки на свої перса, а потім показує, що в Зораїми перса малі, й тому, мовляв, я її не бажаю. Я знизую плечима, й усі сміються. Бачу, що в Зораїми дуже нещасливий вигляд. Тоді я беру її на руки, обіймаю їй шию й гладжу перса, і вона сяє від щастя. Я викурюю кілька сигарет, індіанці теж пробують курити сигарети, але одразу ж викидають їх і знову беруться до своїх сигар, стромляючи їх запаленим кінцем собі в рот. Я беру Лалі за руку і, поклонившись усім, виходжу з хижі вождя. Лалі ступає слідом за мною, а Зораїма — за нею. Ми печемо на жару великі рибини, це неабияка лагоминка. Я поклав у жар лангуста вагою зо два кілограми. І тепер задоволено ласуємо цим ніжним м’ясом.