Анрі Шарр'єр - Метелик

Перед хижкою сидить індіанець, який водить пірогу, з котрої Лалі пірнає в море по скойки. Я здогадуюсь, що він чекає на неї. Він усміхається мені й підморгує, даючи зрозуміти, що він знає, що Лалі ще спить. Я сідаю біля нього, він щось говорить мені, чого я не розумію. Індіанець вельми м’язистий, молодий, плечистий, мов атлет. Він довго роздивляється моє татуювання, а потім подає знак, що хотів би, аби я зробив і йому таке татуювання. Я згідливо хитаю головою, але в нього такий вигляд, ніби він не вірить, що я можу це зробити. Нарешті виходить Лалі. Вона змастила все своє тіло олією Лалі знає, що це мені не до вподоби, і намагається дати зрозуміти, що вода за цієї хмарної погоди, мабуть, дуже холодна. Ці її напівсмішні й напівсерйозні миги такі гарні, що я, вдаючи, ніби не розумію їх, примушую її кілька разів вдаватися до них. Коли ж я ще раз прошу її проробити це, Лалі кривиться, мовби промовляючи: «Чи то ти такий дурний, чи то я не вмію тобі пояснити, навіщо намастила себе олією?»

Повз нас проходить вождь племені з двома індіанками. Вони несуть величезного — завважки чотири-п’ять кілограмів — зеленого ящера, а він — лука й стріли. Вождь щойно вполював його й запрошує мене прийти пізніше поласувати ним. Лалі говорить з вождем, він торкається мого плеча й показує мені на море. Я здогадуюсь що можу, якщо цього захочу, піти з Лалі. Ми вирушаємо втрьох: Лалі, її товариш по добуванню скойок і я. Неважка, зроблена з коркового дерева пірога Дуже легко спускається на воду. Індіанець та індіанка заброджують у море, несучи пірогу на плечах. Цей спуск на воду відбувається дуже цікаво: індіанець першим опускає пірогу на воду й ззаду підіймається на неї з веслом у руці. Лалі, забрівши по груди у воду, тримає пірогу в рівновазі й не дає їй відплисти до берега, я теж підіймаюсь на пірогу й сідаю посередині, потім Лалі враз опиняється в пірозі, й тієї самої миті індіанець помахом весла спрямовує її в море. Хвилі тут мають вигляд валів, що в міру того, як ми віддаляємося від берега, стають дедалі вищими. За п’ятсот-шістсот метрів від берега ми потрапляємо у своєрідний фарватер, де вже стоять дві піроги. Лалі зв’язує коси на голові п’ятьма червоними шкіряними пасочками — трьома впоперек і двома вздовж кіс, а кінцями пасочків обв’язує шию. З великим ножем у руці Лалі спускається у воду слідом за товстою залізною штангою вагою кілограмів з п’ятнадцять, що править за якір і яку індіанець опустив на морське дно. Пірога зупиняється, але не застигає на місці — з кожним водяним валом вона то підіймається, то опускається.

Три години Лалі безперестану пірнає на дно моря й виринає. Самого дна не видно, та коли судити з того часу, скільки вона перебуває у воді, то глибина моря тут досягає п’ятнадцяти-вісімнадцяти метрів. Лалі щоразу виринає з торбинкою, наповненою скойками, що їх індіанець висипає в пірогу. Впродовж цих трьох годин Лалі жодного разу не підіймається в пірогу. Перепочиваючи, вона п’ять— десять хвилин тримається за борт піроги. Ми двічі змінюємо місце. На іншому місці Лалі подає нам повнішу торбинку з куди більшими скойками. Потім ми повертаємось на суходіл. Лалі вже сидить у пірозі, й хвилі швидко штовхають нас до берега. На нас чекає літня індіанка. Я з Лалі висипаю скойки на сухий пісок. Коли індіанка заходжується розкривати їх, Лалі не дає їй цього робити, бо то їй самій належить почати цю роботу. Вістрям ножа вона швидко розкриває зо три десятки скойок, перш ніж знаходить одну перлину. Лалі легенько виймає із скойки цю перлину завбільшки з нутове зернятко. Проте ця перлина вважається великого розміру. Як вона блищить! Природа наділила її вельми мінливими тонами. Лалі бере перлину пальцями, кладе собі в рот, якусь мить тримає її там, потім, вийнявши, кладе мені в рот. Рухами щелепи Лалі дає мені зрозуміти, що їй хочеться, аби я розкусив зубами цю перлину й проковтнув її. Спершу я відмовляюсь, але вона так благає мене це зробити, що зрештою я вволюю її волю: розкушую зубами перлину й ковтаю її осколки. Лалі розкриває ще з чотири-п’ять устриць і дає мені їх ковтнути, бажаючи, аби разом з ними я проковтнув усі осколки перлини. Вона, мов дівчинка, примушує мене лягти на пісок, відкриває мені рота й дивиться, чи в моїх зубах не залишилося бодай найменшого осколочка. Потім ми покидаємо самих працювати літню індіанку й човняра.

Я тут уже цілий місяць. Я не помиляюсь у часі, бо щодня відзначаю на папері день. Мені довго довелося чекати голок та червоної, голубої і фіолетової туші. У вождя племені знаходжу три бритви. Вождь ними не голиться, бо в індіанців борода не росте. Однією бритвою він підтинає собі волосся. Я татуював вождеві Зато руку, зобразивши на ній індіанця в шоломі з різнобарвним пір’ям. Він вельми задоволений і дає мені зрозуміти, аби я нікого не татуював, перше ніж виколю йому на грудях великий малюнок. Йому хочеться мати на своїх грудях таку саму пащу тигра, як у мене, з великими зубами. Я сміюсь, бо не вмію добре намалювати таку гарну пащу. Лалі вискубла на моєму тілі всі волосинки. Тільки-но вона побачить на мені якийсь волосок, одразу ж вириває його й натирає мене морськими водоростями, розтовкши й змішавши їх з попелом. Мені здається, що тепер волоски на моєму тілі ростуть куди повільніше.