Анрі Шарр'єр - Метелик

Вчора я побачив індіанця, який підтримує зв’язок між індіанським поселенням і першим колумбійським селом за два кілометри від прикордонного поста. Це село називається Ла-Вела. Індіанець має двох віслюків і автоматичний карабін моделі «вінчестер», як і всі тут, він не носить нічого, крім стегенної пов’язки. Індіанець не знає жодного іспанського слова, тож і невідомо, як він проводить свій обмін. За допомогою словника я пишу на клаптику паперу: голка, синя й червона туш і нитка. Річ у тому, що вождь часто просить мене татуювати його. Цей зв’язковий індіанець низенький і сухорлявий. На його тулубі лишився слід від жахливої, завширшки з палець, рани, що тягнеться від криж через усю спину аж до плеча. Індіанці складають перлини в коробку з-під сигарет. У коробці влаштовано гнізда, в які перли складаються відповідно до їхньої величини. Вождь племені посилає мене супроводжувати зв’язкового індіанця. Бажаючи зобов’язати мене повернутися назад, він дає мені двостволку й шість набоїв. Вождь певен, що я буду змушений повернутися, бо ж не можу взяти з собою чужу річ. Я сідаю на одного віслюка, а індіанець — на другого. Ми їдемо цілий день тією дорогою, якою я прийшов сюди, але за якихось два-три кілометри від прикордонного поста індіанець звертає в глиб суходолу.

Близько п’ятої години ми приходимо до потічка, на березі якого стоїть п’ять індіанських хижин. Усі його мешканці виходять подивитися на мене. Індіанець довго говорить з ними, аж поки до нас підходить чоловік, в якого лише колір шкіри не такий, як у тутешніх індіанців, а очі, волосся й ніс такі самі, як і в них. Шкіра в нього матова, а очі червоні, мов у альбіноса. Він у штанях кольору хакі. Я доходжу висновку, що індіанець з мого поселення ніколи не йде далі цього місця. Білий індіанець звертається до мене по-іспанському:

— Добрий день. Ти той убивця, який утік з Антоніо. Антоніо — мій родич, пов’язаний зі мною угодою змішаної крові.

Щоб отак «пов’язати» себе, двоє чоловіків чинять так: вони прив’язують свою руку до руки товариша, а тоді проводять ножем по обох руках, надрізаючи їх. Потім обмащують його руку своєю кров’ю й облизують закривавлені долоні один одного.

— Чого ти хочеш?

— Голок, синьої й червоної туші. І більш нічого.

— Ти отримаєш це через чверть місяця.

Він розмовляє іспанською мовою краще за мене, й відчувається, що він уміє налагоджувати контакти з цивілізованим світом, здійснювати обмін, завзято захищаючи інтереси свого племені. Коли я збираюсь вирушати назад, він вручає мені намисто з нанизаних на шворку срібних колумбійських монет і каже, що це для Лалі.

— Приходь знову до мене, — каже білий індіанець. Щоб мати певність, що я прийду, він дає мені свій лук.

Я вирушаю назад сам і, не проїхавши й половини дороги, зустрічаю Лалі з однією із своїх сестер — дуже юною, либонь, дванадцяти-тринадцяти років. Лалі приблизно шістнадцять-вісімнадцять років. Підбігши до мене, наче навіжена, вона дряпає мені груди, бо обличчя я сховав, потім немилосердно кусає мені шию. Зібравшись з усіма своїми силами, я ледве стримую її. Раптом вона втихомирюється. Я садовлю юну індіанку на віслюка, а сам, обійнявшись з Лалі, йду позаду. Вертаємося до села досить повільно. По дорозі я вбиваю сову. Я стрельнув у неї, не знаючи, що то за птах, побачивши тільки, що в темряві блищали його очі. Лалі хочеться будь-що забрати сову з собою, й вона прив’язує її до сідла на віслюку. Ми приходимо до села на світанку. Я так стомився, що хочу скупатися. Лалі миє мене, потім у моїй присутності скидає із своєї сестри стегенну пов’язку й заходжується мити її, а відтак миється сама.

Коли обидві вони заходять до хижки, то я вже сиджу тут і чекаю, коли закипить вода, котру я поставив на вогонь, щоб випити її з цитриною й цукром. Тоді й відбувається щось таке, що я зможу зрозуміти лише згодом, Лалі штовхає сестру мені між коліна, бере мене за руки й огортає ними її стан, мені впадає в око, що сестра Лалі без стегенної пов’язки й має на собі те намисто, яке я дав Лалі. Я не знаю, як мені вибратися з такого дивного становища, але поволі виймаю юну дівчину з-між своїх ніг, беру її на руки й кладу в гамак. Лалі лягає біля сестри, а я — біля Лалі. Я зрозумів пізніше що Лалі подумала, ніби я ходив розвідувати, як мені вибратися з цих країв, бо, мабуть, не дуже щасливий з нею, і що, може, її сестра зможе мене тут затримати. Я прокидаюсь від того, що Лалі кладе руку мені на очі. Уже досить пізно, одинадцята година ранку. Юної дівчини вже нема біля нас, а Лалі закохано дивиться на мене своїми великими сірими очима й легенько покушує кутики моїх губів. Лалі рада показати мені: вона зрозуміла, що я її кохаю й ходив до сусіднього села не тому, що вона не вміє мене затримати біля себе.