Анрі Шарр'єр - Метелик

— А це хто?

— Товариш. Ми разом утекли. Француз.

— Куди ти йдеш?

— Хочу підійти якомога ближче до індіанців-рибалок. Він має намір пробратися через індіанську територію до Венесуели, а звідти якось повернутись на Арубу чи Кюрасао.

— Індіанці-гуахіри люди недобрі, — каже чоловік. — Ти без зброї, на ось, візьми. — І дає мені кинджал з гладеньким роговим руків’ям і в шкіряному чохлі.

Ми сідаємо край стежки. Я роззуваюсь, ноги в мене кривавляться. Антоніо з чоловіком швидко про щось розмовляють. Мій план перетнути півострів Гуахіра їм, бачу, не подобається. Антоніо киває мені головою, щоб я сідав на коня, а зв’язані черевики перекинув через плече — так скоріше загояться на ногах рани. Все це він показує мені на мигах. Незнайомець також сідає на коня, Антоніо тисне мені руку, і не встигаю я отямитись, як уже мчу верхи, сидячи позаду друга Антоніо.

Ми їдемо цілий день і цілу ніч. Час від часу зупиняємося, чоловік дає мені пляшку з ганусівкою, і я щоразу трохи відпиваю. На світанку він злазить з коня. Сходить сонце, друг Антоніо дає мені шматок твердого, як залізо, сиру, дві галети, шість листків коки й дарує особливу водонепроникну сумку. Я все в неї складаю і прив’язую її до ременя. Потім він стискає мене в обіймах, поплескує по плечі, як ото його поплескував Антоніо, а тоді знову сідає на коня й пускається чвалом назад.

Я простую пішки до першої години дня. Сельва залишилася позаду, на обрії не видно жодного дерева. Під пекучим сонцем море відсвічує сріблом. Я йду босоніж, перекинувши черевики через плече. Тієї миті, коли я вирішую трохи полежати, мені здається, ніби ген попереду, трохи віддалік від берега, замріло п’ять-шість дерев чи скель. Намагаюся прикинути оком відстань: мабуть, кілометрів з десять. Дістаю із сумки половину великого листка коки й, жуючи його, швидко рушаю вперед. Через годину ті п’ять-шість тіней вимальовуються виразніше: це хижки, криті соломою чи листям світло-бурого кольору. Над однією з них здіймається димок. Потім я бачу людей. Вони мене теж помітили. Я чую крики й завважую, що люди махають руками в бік моря. Тоді мені впадають в око чотири човни — вони швидко причалюють до берега, з них сходить з десятеро чоловіків. Усі збираються перед хижками й дивляться на мене. Я добре бачу, що чоловіки й жінки голі, тільки на стегнах у них пов’язки. Я повільно йду до них. Троє індіанців стоять, спершись на луки й тримаючи в руках стріли. Вони не виявляють до мене ні ворожості, ні приязні. Нараз гавкає собака, кидається до мене й кусає за ногу трохи нижче литки, відриваючи клапоть штанини. Коли собака повертається до гурту, у задню ногу йому влучає невеличка стріла, що вилітає хтозна-звідки (згодом я дізнаюся: із стріло— метальної трубки). Собака, скавулячи, тікає і забігає до однієї з хижок. Накульгуючи, — той псюра мене таки добряче цапнув, — я підходжу ближче до людей і зупиняюся кроків за десять від них. Ніхто не ворушиться, не промовляє й слова, діти поховалися за матерів. Їхні голі тіла м’язисті, засмаглі, справді гарні. Груди в жінок прямі й тверді, з великими сосками. Лише в однієї жінки груди великі й звисають униз.

Один з індіанців тримається так поважно, риси його обличчя такі тонкі, що я ступаю просто до нього. Він не тримає ні лука, ні стріл. Чоловік мого зросту, підстрижений чуб спадає йому до брів. Він босий. За кілька кроків від нього я зупиняюсь.

Індіанець ступає два кроки вперед і дивиться мені просто у вічі. Так триває хвилини дві. Його обличчя, на якому не ворухнеться жодна рисочка, нагадує обличчя бронзової статуї із зморшками коло очей. Вуха його прикриває гагатове, майже фіолетове волосся, що сягає аж до мочок. Очі в нього металево-сірі. Жодного волоска ні на грудях, ні на руках, ні на ногах. Мідні стегна м’язисті, так само, як і вигнуті й витончені ноги. Він босий. Я зупиняюсь за три кроки від нього. Тоді він ступає два кроки вперед і дивиться мені просто у вічі. Ці розглядини тривають дві хвилини. Це обличчя, на якому не ворушиться жодна риска, нагадує мідну статую з очима у зморшках. Потім він усміхається й торкається мого плеча. Тоді всі торкаються мене, а одна юна індіанка бере мене за руку й веде до однієї, з хижок. Тут вона піднімає мені штанину. Всі сідають круг нас. Один чоловік т простягає мені запалену сигару, я беру її і курю. Індіанці сміються з того, як я курю, бо вони, чоловіки й жінки, курять, беручи запалений кінець сигари в рот. Рана не дуже кривавиться, але все ж таки собака ввігнав зуби в ногу досить глибоко. Літня жінка вибирає волоски і промиває рану й видавлює кров. Та цього їй замало, вона заходжується ще й шкрябати гострим шматком заліза кожен слід від собачих зубів. Я намагаюся не кривитись, бо всі дивляться на мене. Інша молода індіанка хоче допомогти їй, але та грубо відштовхує її. Я так розумію, ніби вона хотіла дати зрозуміти їй, що я належу винятково їй, і саме тому всі сміються. Потім вона обрізає обидві мої штанини вище колін. Індіанка зриває з каменя водорості, що їх принесли з моря, прикладає їх до рани й перев’язує мені ногу стрічками, вирізаними з моїх штанів. Задоволена своєю роботою, вона подає мені знак підвестися.