Анрі Шарр'єр - Метелик

— Як роздобути пилку?

— Потрібні гроші.

— Скільки?

— Сто песо.

— Скільки це доларів?

— Десять.

Одне слово, за десять доларів, які я йому даю, він дістає дві пилки для металу. Я пояснюю йому, що після надпилювання прут треба щоразу ретельно заліплювати рисовим тістом, яке нам дають їсти. В останню мить перед тим, як ми розходимось по камерах, я відмикаю йому наручники. Якщо комусь спаде на думку їх перевірити, колумбійцеві досить буде тільки натиснути на них, і вони самі замкнуться. Антоніо пиляє три ночі. Щоб допиляти й відігнути прут, пояснює він мені, йому треба буде не більше хвилини, це вже напевне. Потім Антоніо має зайти по мене.

Дощі випадають часто, і Антоніо каже, що першої ж дощової ночі він прийде. Цієї ночі дощ ллє як із відра. Мої товариші знають про мій план, але тікати зі мною не хочуть — вважають, що місцевість, куди я збираюсь податися, надто далеко. Я маю намір дістатися до мису колумбійського півострова на кордоні з Венесуелою. На карті, яку я маю, написано, що ця територія називається Гуахіра й не належить ні Колумбії, ні Венесуелі. Антоніо каже, що там живуть самі індіанці й нема ні колумбійської, ні венесуельської поліції. Дехто з контрабандистів пробирається через ту територію. Це небезпечно, бо індіанці-гуахіри не люблять, коли цивілізована людина проникає на їхню землю. На узбережжі живуть індіанці-рибалки, які торгують із селом Кастільете та хутірцем Ла-Вела. Сам Антоніо йти туди не хоче. Колись хтось із його товаришів чи він сам, змушений причалити навантаженим контрабандою човном до індіанського берега, вбив кількох індіанців у сутичці з ними. Але Антоніо береться провести мене до самої Гуахіри. Далі я піду сам…

Отже, цієї ночі дощ ллє як із відра. Я сиджу біля вікна. Одну дошку від віконної коробки вже давно відірвано. Ми наважуємо на грати й розсуваємо їх.

— Готово!

У вікні з’являється голова Антоніо. Матюрет і бретонець допомагають мені відігнути залізний прут, і він аж вискакує внизу з гнізда. Мене піднімають і випихають у вікно, а хтось навіть плескає долонею по сідниці. Я опиняюся на в’язничному подвір’ї. Дощ періщить по бляшаних дахах, і стоїть страшенний шум. Антоніо бере мене за руку й веде до муру. Перебратися через нього дуже легко — заввишки він усього метрів зо два. Я розрізаю долоню об скло на верхівці муру, але не звертаю на це уваги. Ми вирушаємо в дорогу. У такий страшний дощ, коли за три метри нічого не видно, цьому чортяці Антоніо вдається знайти дорогу. Ми проходимо навпростець через селище й дістаємося путівця, що біжить між сельвою [15] Сельва — вологий ліс у Південній та Центральній Америці. та морем. Пізно вночі попереду з’являється якесь світло, і ми довго обходимо його сельвою, на щастя, не дуже густою, а тоді знову вибираємось на дорогу. Йдемо під дощем до самого ранку. Антоніо дав мені листок коки, і я жую його так, як він жував у в’язниці. Коли розвидняється, я зовсім не відчуваю втоми. Невже завдяки тому листку? Напевне. Вже настав день, але ми не зупиняємось. Час від часу Антоніо лягає й прикладає вухо до розмоклої землі. Потім ми рушаємо далі.

Він іде якось чудернацько. Не біжить і не йде, а стрибає рівними стрибками, розмахуючи руками, буцімто загрібає ними повітря. Мабуть, він щось почув, бо заводить мене в сельву. Дощ не вщухає. І справді, перед нами проходить трактор, тягнучи коток, що, звісно, вкачує землю на дорозі.

Пів на одинадцяту ранку. Дощ ущухає, визирає сонце. Ми проходимо добрий кілометр по траві на узбочині, звертаємо в сельву й лягаємо під крислатим деревом, довкола якого ростуть дуже густі й колючі чагарники. Тут нам, як я гадаю, нема чого боятися, одначе Антоніо забороняє мені курити. Він не перестає жадібно смоктати сік із листя, я роблю те саме, але трохи стриманіше. Антоніо показує мені торбинку, в якій десятків два листків коки. Коли він усміхається, його білі зуби блищать у лісовій сутіні. Тут багато москітів. Антоніо розжовує сигарету, й ми намащуємо собі обличчя та руки слиною з тютюном. Після цього комахи нас не чіпають.

Сьома година вечора. Темніє, але місяць добре освітлює дорогу. Антоніо дістає годинник, показує пальцем на дев’яту годину й каже: «Дощ». Я розумію, що о дев’ятій знову піде дощ. І справді, о дев’ятій двадцять пускається дощ. Щоб не відставати від Антоніо, я навчився йти підстрибом і розмахуючи руками. Це неважко, так ми просуваємося швидше, хоч і не біжимо. Цієї ночі ми мусили тричі ховатися в сельву, пропускаючи легкову машину, вантажну й запряжений віслюками віз. Завдяки листкам коки я зовсім не відчуваю втоми й на ранок другого дня.