Анрі Шарр'єр - Метелик

Через п’ять днів ми знову готові вийти в море. Баркас наново перефарбовано, трюм наповнено продуктами. Цей баркас — справжній королівський дарунок. У непромокальне полотиище загорнуто шість валіз — по одній на кожного з нас — із новісіньким одягом, черевиками й усім необхідним.

Вирушаємо на світанку. Проводжати нас прийшли доктор Нааль і черниці. Ми легко відшвартовуємося від причалу, нас одразу ж підхоплює вітер, і ми пливемо. Сходить променисте сонце, нас чекає спокійний день Я помічаю, що на баркасі занадто велике вітрило, а сам він недовантажений. Вирішую бути обережним. Пливемо на повній швидкості. Цей баркас ніби створений для великої швидкості, одначе норовистий і дуже чутливий. Я беру курс на захід. Ми вирішили таємно висадити на колумбійський берег тих трьох, що приєдналися до нас на Трінідаді. Вони й слухати не хочуть про тривале плавання в морі, кажуть, що довіряють мені, але не довіряють погоді. І справді, якщо вірити метеорологічним повідомленням, що їх ми прочитали в газетах у в’язниці, слід чекати поганої погоди, можливо, навіть урагану.

Я визнаю їхнє право на вибір, і ми домовляємося, що я висаджу їх на незаселений півострів Гуахіра. А ми троє попливемо до Британського Гондурасу. Стоїть чудова погода, і зоряна ніч, яка настає після цього сонячного дня, вітає нас яскравим півмісяцем, мовби допомагаючи нам здійснити висадку. Пливемо прямо до колумбійського берега, потім я кидаю якір, і ми придивляємося, чи можна вже висаджуватись. На жаль, тут іще дуже глибоко, і доводиться не без ризику підійти ближче до скелястого берега, де глибина півтора метра. Ми тиснемо тим трьом руки, вони спускаються з баркаса, беруть на голову свої валізи й рушають до берега. Ми дивимося на них з цікавістю й деяким смутком. Ці хлопці ставились до нас добре й трималися мужньо. Шкода, що вони покидають баркас. Поки вони бредуть до берега, вітер зовсім стихає. Прокляття! Хоч би нас не побачили з селища, яке на карті має назву Ріоача. Це перший порт, де є поліційне управління. Сподіватимемось, нас не побачать.

Стоїмо й чекаємо… Ті троє, помахавши нам на прощання білим носовичком, зникли. А де ж вітер, чорт забирай? Нам потрібен вітер, щоб відірватися від колумбійського берега, який є загадкою для нас! Справді, ми не знаємо, чи колумбійці видають утікачів, чи ні. Ми всі троє надаємо перевагу певності Британського Гондурасу перед загадковістю Колумбії. Вітер здіймається тільки о третій годині пополудні, й ми можемо рушати далі. Я напинаю вітрило, і ми повільно пливемо понад дві години. Аж раптом з’являється сторожовий катер і мчить просто до нас. Люди на ньому стріляють з рушниць у повітря, щоб ми зупинились. Я не слухаюся і намагаюсь вийти у відкрите море, аби вибратися з територіальних вод. Але марно. Не минає і години, як потужний катер наздоганяє нас, з десяток людей на ньому беруть нас на приціл, і ми мусимо здатися.

У цих солдатів чи поліцейських, які нас заарештовують, вигляд досить дивний: на них штани, колись білі, а тепер геть брудні, діряві вовняні светри, що ніколи не пралися, і всі вони босі, за винятком «командира», — той одягнений трохи краще й охайніше. Зате озброєні вони до зубів: повні патронташі, добре доглянуті гвинтівки й до того ж напохваті кинджали в піхвах. У того, кого вони називають командиром, пика вбивці. Він з револьвером, що висить у нього на ремені, набитому патронами. Розмовляють вони тільки по— іспанському, і ми не розуміємо, що вони кажуть, але ні їхні погляди, ні рухи, ні голоси довіри не викликають, — усе вороже.

Ми йдемо пішки з порту до в’язниці через селище. Це справді Ріоача. Обабіч нас ступають шість здоровил, ззаду ще троє. Гвинтівки в усіх наставлені на нас. Перехожі дивляться в наш бік теж не дуже приязно.

Приходимо на подвір'я в’язниці, оточеної невисоким муром. Тут сидять або стоять душ двадцять брудних, неголених в’язнів, які теж вороже дивляться на нас. «Vamos, vamos!» Ми здогадуємося, що вони кажуть: «Ходімо, ходімо!» Нога в Клузйо, хоч йому вже набагато краще, й досі в гіпсі, і він не може швидко йти. «Командир», який залишився був ззаду, наздоганяє нас із компасом та непромокальним плащем під пахвою. Він їсть наші галети з нашим шоколадом, і ми розуміємо, що тут нас геть пограбують. Ми не помиляємося. Нас замикають у брудній кімнаті, на вікні якої товстелезні грати. На долівці лежать дошки, на одному краю яких — щось на взірець дерев’яної подушки: це ліжка.