Анрі Шарр'єр - Метелик

— Ні. Я тільки хочу забрати наші речі й продукти, що залишилися в баркасі.

— Все це конфіскувала митниця, за винятком штанів, черевиків — по парі на кожного, сорочок та курток. Решти не вимагайте: нічого не вдієш — такий закон!

Ми виходимо на подвір’я. Суддю обступають оті нікчеми — місцеві в’язні. «Докторе, докторе!..» Він, увесь такий поважний, проминає їх, не відповідаючи й не зупиняючись. Разом з ним із в’язниці виходить уся знать.

За годину на вантажній машині привозять трьох наших супутників під охороною з семи-восьми озброєних людей. Всі троє понуро злазять зі своїми валізами з машини. Ми входимо разом з ними до своєї камери.

— Ми припустилися страшної помилки і вас підвели, — каже бретонець. — Цього не можна пробачити, Метелику. Якщо хочеш убити мене, вбивай, я навіть не боронитимусь. Ми не люди, ми негідники. Ми вчинили так зі страху перед морем. А тепер, опинившись у Колумбії серед колумбійців, я зрозумів: небезпека, яку таїть у собі море, просто сміховинна проти того, що нас чекає тут! Невже ви потрапили до їхніх рук через те, що не було вітру?

— Еге ж, бретонцю. Я не збираюсь нікого вбивати, ми всі припустилися помилки. Якби я відмовився висадити вас на берег, нічого не сталося б.

— Ти, Метелику, надто добрий.

— Ні, я справедливий… — Я розповідаю їм про допит. — Може, їхній уряд зрештою відпустить нас на волю?

— Де ж пак! Як той казав, сподіваймося, з надією легше жити.

На мою думку, власті цієї напівцивілізованої місцевості не мають повноважень вирішувати нашу долю. Тільки у високих урядових колах можуть ухвалити, що робити з нами далі — залишити нас у Колумбії, видати Франції чи дозволити нам повернутися на баркас і вийти в море. Ми не зробили цим людям нічого поганого, і навряд чи вони зважаться на щось серйозне. Зрештою, ми не вчинили на їхній території ніякого правопорушення.

Ось ми тут уже цілий тиждень. У нашому становищі нічого не змінилося, хіба тільки те, що подейкують, ніби нас збираються під пильною охороною перевезти до більшого міста за двісті кілометрів звідси — Санта-Марти. Поліцейські з пиками морських розбійників або піратів не змінили свого ставлення до нас. Учора один із них ударив мене прикладом рушниці за те, що я забрав своє мило з умивальника. Ми й далі сидимо в цій брудній камері, повній москітів, на щастя, Матюрет і бретонець щодня миють у ній підлогу. Я починаю впадати в розпач, втрачати віру. Це поріддя колумбійців, створене із суміші індіанців та негрів, індіанців та іспанців, які ніколи в давні часи не були господарями цієї землі, підриває мою віру. Один в’язень-колумбієць дав мені стару газету, що виходить у Санта-Марті. На першій сторінці — фотографії нас шістьох; під ними — фотографія начальника поліції у величезному фетровому капелюсі, із сигарою в зубах і фотографія десятка поліцейських, озброєних своїми пукавками. Я здогадуюсь, що наше затримання романтизовано, а роль, яку вони відіграли в цьому, надмірно роздуто. Можна подумати, що то завдяки нашому арештові цілу Колумбію було врятовано від страхітливої небезпеки. Одначе бандити на фотографіях куди симпатичніші за поліцейських. Бандити мають вигляд порядних людей, тоді як поліцейські, починаючи від самого начальника, — даруйте! — скидаються на розбійників! Та що вдієш? Я вже знаю кілька іспанських слів: утікати — fugarse, в’язень — preso, вбивати — matar, кайдани — cadenas, наручники — esposas, чоловік — hombre, жінка — mujer.

Один із в’язнів на подвір’ї постійно ходить у наручниках. Я завожу з ним дружбу. Ми куримо вдвох одну тонку й довгу сигару. Вона дуже міцна, але ми все ж таки її куримо. Я зрозумів, що він брав участь у контрабандних рейсах між Венесуелою та островом Аруба. Його звинуватили в убивстві берегових охоронців, і тепер він чекає суду. Часом цей чолов’яга дуже спокійний, але часом буває аж надто нервовий та збуджений. Зрештою я помічаю, що спокійний він тоді, як його хтось провідає і він жує принесене йому листя. Одного дня мій новий товариш дає півлистка й мені, і я одразу ж усе розумію. Язик, піднебіння й губи в мене терпнуть. Колумбієць жує листя коки. Цей тридцятип’ятирічний чоловік із волохатими руками й грудьми, мабуть, особа непересічна. Підошва на його босих ногах дуже зашкарубла, і нерідко він виймає з неї скляну скалку чи цвяшок, які навіть не дісталися до живого тіла.

— Втікаймо — я і ти, — кажу я одного вечора контрабандистові. Коли мене провідував гаїтянин, я попросив у нього французько-іспанський словник. Отож колумбієць розуміє мене й киває головою на свої наручники — він, мовляв, і не проти втекти, але заважають оці штуки. Наручники американські й мають вузеньку шпарину для ключа. Бретонець робить мені з розплесканого на кінці дроту гачок. Після багатьох невдалих спроб я нарешті відмикаю наручники свого нового товариша, коли хочу. На ніч його замикають самого в камері, грати якої досить товсті. У нас грати куди тонші, певне, їх можна розсунути. Отже, треба буде перепиляти тільки один прут у гратах на вікні Антоніо — так звуть колумбійця.