Анрі Шарр'єр - Метелик

Я користуюсь з цього довгого гостювання Соррільйо, аби сказати: я довіряю йому й сподіваюсь, що він не зрадить мене, не викаже мій намір податися до Венесуели або до Колумбії. Він описує мені всі небезпеки, які чатують на перших тридцяти кілометрах обабіч кордону. Згідно з розвідкою контрабандистів, з венесуельського боку загрожує більша небезпека, ніж з колумбійського. Крім того, він особисто міг би провести мене по колумбійській території аж до Санта-Марти, і Соррільйо додає, що цю дорогу вже раз був подолав і, на його думку, набагато певніше почуватимуся в Колумбії. Він згоджується, аби я купив собі інший словник чи підручник з іспанської, в якому подаються стандартні фрази. Він вважає, якщо я навчуся затинатись, то матиму чималу вигоду, бо люди нетерпеливитимуться, слухаючи мене, й самі докінчуватимуть фразу, не звертаючи особливої увагу на мій акцент і вимову. Отже, доходимо згоди, він принесе мені книжки, якнайдокладнішу карту й, коли треба, продасть мої перли за колумбійські гроші. Соррільйо пояснює мені: індіанці, починаючи з вождя, не можуть противитись моєму рішенню, бо то — моє бажання. Вони шкодуватимуть, що я їх покидаю, але зрозуміють, це цілком нормально, бо я намагаюся повернутись до своїх рідних. Важче буде порозумітися із Зораїмою й особливо з Лалі. Одна й друга, особливо Лалі, здатні вколошкати мене з рушниці. До того ж я дізнаюсь від Соррільйо про ще одне, чого досі не знав; Зораїма при надії. Я нічого не відповів, бо це страшенно мене приголомшило.

Свято скінчилося, гості роз'їхалися, намет знято, все стає по-старому, принаймні зовні. Я отримав коня, чудового сірого в яблуках коня з довгим хвостом, що майже сягає землі, із розкішною сріблясто-сірою гривою. Лалі й Зораїма незадоволені цим, а знахар викликав мене, аби сказати, що Лалі й Зораїма приходили радитися з ним, чи вони можуть дати, не наражаючись на небезпеку, товченого скла коневі, щоб він здох. Він сказав їм не робили цього, бо мене оберігає сам не знаю який індіанський святий і що тоді скло перейде в їхні животи. Знахар додає, що він вважає, ніби більше нема ніякої небезпеки, проте він не певен цього. Я маю бути обережним з конем. А щодо мене самого? Ні, каже він. Якщо вони побачать, що я збираюся йти від них, то можуть, особливо Лалі, тільки застрелити мене з рушниці. Чи варто мені спробувати переконати їх, аби вони відпустили мене, пообіцявши їм, що я повернусь? О ні, нізащо не слід показувати їм, що я збираюсь піти від них.

Знахар зміг розповісти мені все це, бо цього самого дня покликав до себе Соррільйо, який виконав роль перекладача. Справи обертаються дуже серйозно, тож мені треба остерігатися, скінчив Соррільйо. Я повертаюсь додому. Соррільйо прийшов до знахаря зовсім іншою дорогою. Ніхто в селі не знає, що знахар викликав мене водночас із Соррільйо.

Півроку я прожив серед індіанців і знов поспішаю в дорогу. Одного дня я заходжу до хижки й застаю Лалі та Зораїму над картою. Вони силкуються зрозуміти, що означають усі ті рисунки на ній. Найбільше їх турбує рисунок з чотирма стрілками, що вказують чотири сторони світу. Вони нічого не можуть збагнути, але здогадуються, що цей папір має неабияке значення щодо нашого життя.

У Зораїми почав рости живіт. Лалі трохи заздрить їй і примушує мене кохатися з нею о будь-якій порі дня чи ночі й у будь-якому сприятливому місці. Зораїма теж домагається кохання, та, на щастя, тільки вночі Я провідав Хусто, батька Зато. Лалі й Зораїма ходили зі мною. Я скористався з малюнка, який зберіг, щоб виколоти на його грудях пащу тигра. За шість днів татуювання було закінчене, бо завдяки миттю грудей водою, в яку він кинув грудку негашеного вапна, з виколотого малюнка швидко зійшла кров’яна кірка. Хусто так задоволений, що багато разів на день дивиться на себе в дзеркало. В той час, коли я перебував у Хусто, до нього навідався Соррільйо. З мого дозволу він розповів Хусто про мої наміри, бо мені хотілося, аби він замінив мені коня. Сірих у яблуках коней гуахірів нема в Колумбії, а Хусто має трьох буланих коней, завезених з колумбійської території. Тільки-но дізнавшись про мої наміри, Хусто послав по цих коней. Я вибрав того коня, що здався мені найспокійнішим, він наказав осідлати його, припасувати стремена й загнуздати залізною вудилою, бо ці коні ніколи не сідлалися, а за вудилу правила звичайна кістка. Спорядивши коня по-колумбійському, Хусто вручив мені коричневе шкіряне повіддя, а потім на моїх очах відрахував Соррільйо тридцять дев’ять золотих монет по сто песо кожна. Соррільйо повинен зберігати їх у себе й дати мені того дня, коли вирушатиму в дорогу. Він хотів подарувати мені автоматичний карабін «вінчестер», але я відмовився його взяти; до речі, Соррільйо сказав, що я не повинен іти озброєним до Колумбії. Тоді Хусто дав мені дві стріли завдовжки з палець, загорнуті у вовну і всунуті у невеликі шкіряні чохли. Соррільйо сказав мені, що ці стріли мають у собі рідкісну й дуже сильну отруту.