Анрі Шарр'єр - Метелик

Сам Соррільйо ніколи не мав і не бачив отруєних стріл, їх він теж повинен буде зберігати до мого від’їзду. Я сам не знав, як дякувати Хусто за таку щедрість. Він сказав мені, що дізнався про моє життя від Соррільйо і що вперше так близько познайомився з білою людиною; раніше він мав білих людей за ворогів, а тепер їх любитиме й постарається познайомитися з іншою такою людиною, як я.

— Подумай, — сказав він, — перше ніж вирушати на землю, де в тебе Стільки ворогів, адже на цій землі, де живемо ми, в тебе самі лише друзі.

Вождь сказав мені, що Зато й Соррільйо попіклуються про Лалі та Зораїму, що Зораїмина дитина, коли то буде, звісно, хлопчик, посідатиме почесне місце в племені.

— Я не хотів би, щоб ти покидав нас. Залишся — і я віддам тобі гарну індіанку, з якою ти познайомився на святі. Вона ще незаміжня, й ти їй сподобався. Ти зможеш жити тут зі мною. Якщо захочеш, матимеш велику хижу, корів і бугаїв.

Я попрощався з цією чудовою людиною й подався до свого села. Дорогою Лалі не промовила до мене й слова. Вона сиділа позад мене на буланому коні. Сідло натирало їй стегна, проте вона жодного разу не поскаржилася. Зораїма їхала на коні одного індіанця, сидячи позад нього. Соррільйо поїхав до свого села іншою дорогою. Вночі було прохолодно. Я подав Лалі кожушок з баранячої шкіри, що його мені подарував Хусто. Вона мовчки надягла його. Без будь-якого жесту. Просто згодилася надягти кожушок — і годі. Кінь трохи пришвидшив біг, але Лалі не стала триматися за мене. Повернувшись до села, я пішов провідати Зато, а Лалі прив'язала коня біля будинку й кинула перед ним в’язку сіна, не знявши з нього сідла й не вийнявши із зубів вудилу. Просидівши добру годину в Зато, я повернувся. додому.

Коли індіанці й особливо індіанки сумують, обличчя в них стають незворушні, жоден м’яз на цих обличчях не ворухнеться, їхні очі наповнюються тугою, але вони ніколи не плачуть. Обертаючись у гамаку, я штовхаю в живіт Зораїму, вона від болю скрикує. Тоді я встаю, подумавши, що в неї почалися потуги, і переходжу в інший гамак. Цей гамак висить дуже низько, я лягаю в нього й відчуваю, що хтось торкається його. Я вдаю, що сплю. Лалі сідає на колоду й, не ворушачись, дивиться на мене. За якийсь час відчуваю присутність біля мене Зораїми: вона має звичку напахчувати себе, розминаючи цвіт помаранчевого дерева й натираючи ним тіло. Цей цвіт вона вимінює за торбинки в однієї індіанки, яка час від часу приходить до нашого села. Коли я прокидаюсь, вони й далі непорушно сидять біля мене. Сонце вже зійшло, приблизно восьма година. Я веду їх на берег і лягаю на сухий пісок. Лалі й Зораїма сідають біля мене. Я гладжу груденята й живіт Зораїми, але, вона мовби перетворилася на мармур. Я звалюю на пісок Лалі й цілую її, вона затуляє рукою губи. Приходить індіанець, що водить човен Лалі, і чекає на неї. Та тільки-но він зиркає на її обличчя, починає все розуміти й зникає з берега. Мені справді стає дуже прикро, не знаю, що робити, аби показати їм, що я їх люблю. Вони не промовляють жодного слова. Мені стає боляче від самої думки про те, що з ними буде, коли я піду звідси. Лалі примушує мене кохатися з нею. Вона віддається мені з якимось незбагненним розпачем. Який мотив цього? Мабуть, єдиний: вона прагне завагітніти від мене.

Вперше цього ранку я побачив заздрість з боку Лалі. Я гладив живіт і перса Зораїми, а вона покушувала мочки моїх вух. Ми лежали на березі в одній впадині, встеленій тонким піском. Сюди прибігла Лалі, вона взяла сестру за руку, провела долонею по її повненькому животу, а потім по своєму, пласкому й гладенькому. Зораїма підвелася і, мовби промовивши очима: «Ти маєш рацію» — поступилася їй місцем біля мене.

Мої жінки щодня готують мені їсти, але самі не їдять. Ось уже цілих три дні вони нічого в рот не беруть. Я сів на коня й мало не припустився серйозної помилки, першої за півроку: я поїхав без дозволу провідати знахаря. В дорозі отямився й, замість поїхати до нього, кілька разів проїхав приблизно за двісті метрів повз його шатро. Знахар помітив мене й кивнув, аби я завітав до нього. Я на мигах показав йому, що Лалі й Зораїма перестали їсти. Він дав мені щось схоже на горіх, який я повинен покласти в прісну воду у своїй хижці. Повернувшись додому, я кладу цього горіха у великий жбан з водою. Лалі й Зораїма кілька разів п'ють з нього, але так і не починають їсти. Лалі більше не ходить добувати устриці. Сьогодні, після чотирьох днів говіння, вона вдалась до справді божевільного вчинку: без піроги запливла в море за двісті метрів від берега й доставила звідти три десятки устриць, примусивши мене їх з’їсти. Їхній німий розпач так мене збентежив, що я теж перестав їсти. Це вже триває шість днів. Лалі злягла з гарячкою. За ці шість днів вона тільки посмоктала кілька цитрин. Я вже не знаю, що мені робити. Сідаю біля Лалі. Вона лежить на постеленому на долівці гамаку, який я згорнув, зробивши з нього щось на взірець матраца. Вона, не ворушачись, утупилася очима в дах над хижкою. Я дивлюсь на неї, дивлюсь на Зораїму з розповнілим животом і, сам не знаю чому, починаю плакати. Може, через себе самого, може, через них? Хтозна! Я плачу, великі краплі сліз котяться по моїх щоках. Зораїма, побачивши це, починає стогнати, і тоді Лалі повертає до мене голову й бачить, що я плачу. Вона враз схоплюється на ноги й сідає мені на коліна, тихенько стогнучи. Цілує й гладить мене. Зораїма обіймає мене за плечі, а Лалі починає говорити, вона говорить і водночас стогне, а Зораїма їй відповідає. В Зораїми такий вигляд, ніби вона докоряє Лалі. Лалі бере грудку цукру-сирцю завбільшки з кулак і показує мені, що вона розчиняє її у воді й випиває цю воду. Потім разом із Зораїмою виходить з хижки, і я чую, як вони тягнуть коня, а коли виходжу, то бачу, що він осідланий, з вудилом у зубах і з прив’язаними до передньої луки сідла повідками. Я стелю кожушок для Зораїми попереду сідла, а Лалі накриває сідло згорнутим гамаком. Зораїма сідає перша попереду сідла, майже на шию коневі, я посередині, а Лалі ззаду. Вони так збили мене з пантелику, що я вирушаю, ні з ким не попрощавшись і не попередивши вождя.