Анрі Шарр'єр - Метелик

Гаразд. То що мені робити з присяжними? А нічого. Це нещасні телепні. Які з них судді?! Коли це відставний жандарм чи митник, то він і реагує на все, як жандарм чи митник. Вони прислухалися до прокурора, і той дуже легко обвів їх круг пальця. Насправді вони не винні.

Отак усе обміркувавши та зваживши, я вирішую не кривдити їх.

Я описую сьогодні всі ті думки, які виношував багато років тому і які украй настирливо опосідають мене знов, і міркую про те, яку ж багату уяву, що межує з галюцинаціями, може викликати у замкненого в камері хлопця мертва тиша й цілковита ізоляція. Таку багату, таку живу, що людина просто роздвоюється. Вона ніби справді вирушає в мандри. Перед нею постають рідний дім, батько, мати, сім’я, дитинство, картини з її життя. І коли людина з просто багатою уявою будує повітряні замки, то в такому дивовижному роздвоєнні вона доходить до того, що починає вірити, ніби насправді переживає те, чим марить.

Минуло вже тридцять шість років, а мені зовсім не треба напружувати пам’ять, описуючи те, про що я тоді думав.

Ні, присяжним мститися я не стану. Але як бути з прокурором? О, цьому я нічого не подарую? До речі, для нього в мене є готовий рецепт — я запозичив його в Александра Дюма. Вчиню точнісінько так, як учинили в романі «Граф Монте-Крісто» з отим чолов’ягою, котрого кинули до льоху й залишили там здихати з голоду.

Еге ж, прокурор винен. Цей хижак цілком заслужив того, щоб я поквитався з ним. Так, після Полена й фараонів я візьмуся до того стерв’ятника. Найму віллу. Там неодмінно має бути дуже глибокий льох з міцними дверима. Якщо двері виявляться не досить товсті, я власноручно обіб’ю їх матрацами й клоччям. Маючи віллу, я вистежу його й викраду. В стінах льоху, певне, будуть умуровані кільця, і я прикую до них прокурора. О, я з ним поквитаюся!

Подумки я сиджу навпроти нього й бачу його дуже виразно, хоч у мене й заплющені повіки. Авжеж, я дивлюся на нього так само, як він дивився на мене на суді. Сцена ця вимальовується переді мною так чітко, що я аж відчуваю у себе на обличчі його віддих, — адже ми сидимо дуже близько одии від одного, майже впритул.

Яструбині очі Праделя стають божевільними в сліпучому сяйві потужної фари, яку я спрямовую на нього. По його багровому обличчю котяться краплі поту. Так, я ставлю йому запитання й чую його відповідь. І відчуваю неабияке задоволення.

«Впізнаєш мене, мерзотнику? Це я, Метелик, якого ти так радо прирік на довічну каторгу. Гадаєш, тобі варто було витрачати стільки років, аби здобути вищу освіту, просиджувати безсонні ночі над римськими та іншими кодексами, вивчати латину й грецьку мову, жертвувати молодістю, щоб стати великим оратором? Чого ти хотів досягти, йолопе? Створити новий справедливий суспільний закон? Переконати юрбу, ніби спокій важить понад усе на світі? Проповідувати філософію якоїсь дивовижної релігії? Чи просто, хизуючись своєю університетською освітою, впливати так на інших, аби вони вдосконалювалися й переставали бути лихими? Скажи, ти застосовуєш свої знання для того, щоб рятувати людей, чи для того, щоб їх топити? Ні, ти прагнеш тільки одного — сходити все вище й вище. Підійматися по щаблях своєї мерзенної кар’єри. Твій ідеал — бути найкращим постачальником людей на каторгу, давати постійну роботу катові й гільйотині! Якби Дебле [2] Тодішній паризький кат. був бодай трохи вдячний, то мав би щоразу на різдвяні свята посилати тобі ящик найкращого шампанського. Адже завдяки тобі, тварюко, він стяв цього року на п'ять-шість голів більше. Але тепер ти в моїх руках і надійно прикутий до стіни. Я знову бачу твою посмішку, бачу переможний вираз на твоєму обличчі, який ти мав тоді, коли після твоєї обвинувачу вальної промови мені зачитували вирок. У мене таке враження, ніби то було вчора, одначе відтоді вже збігло багато років. Скільки саме — десять, двадцять?..»

Та що це зі мною? Чому десять? Чому двадцять? Схаменися, Метелику, ти молодий, здоровий, маєш у капсулі п’ять тисяч шістсот франків. Ти пробудеш на каторзі років зо два, еге ж, років зо два, не більше, присягаюся тобі… Ну що ти, Метелику, ти втрачаєш здоровий глузд! Ця камера, ця тиша доводять тебе до божевілля…

Я не маю сигарет. Учора викурив останню. Зараз я почну ходити. Зрештою, в мене більше нема потреби ні заплющувати очей, ні тримати на них носовичка, щоб і далі марити. Отож я підводжуся. Завдовжки камера чотири метри — п’ять невеликих кроків від дверей до стіни. Заклавши руки за спину, я починаю ходити і веду далі: «Так, я тобі вже казав, що дуже виразно бачу твою посмішку переможця. Що ж, зараз ти скорчиш іншу гримасу! Щоправда, ти маєш перевагу наді мною: я не міг на суді кричати, а ти можеш. Що мені зробити з тобою? Вчинити так, як вчинив зі своїм героєм Дюма? Залишити тебе здихати з голоду? Ні, цього мені замало. Спочатку я тобі виколю очі. 0, ти не втратив вигляду переможця, думаєш, коли я виколю тобі очі, то ти матимеш наді мною принаймні ту перевагу, що не бачитимеш мене, а я буду позбавлений радості читати у тебе в зіницях твої думки? Ні, я не виколю тобі очей, у всякому разі, не зараз. Я зроблю це згодом… Спершу відрубаю тобі язика, жахливого, гострого, мов ніж, язика — ні, гострішого за ніж, гострого, як бритва! Того паскудного язика, що приніс тобі славу в твоїй кар’єрі. Того самого язика, який промовляє ніжні слова твоїй дружині, твоїм дітям і твоїй коханці. Та невже ти маєш коханку? Скоріше — коханця. Ти тільки на це й здатний. Авжеж, я мушу відтяти тобі язика, бо він — справжній кат. Ти добре вмієш плескати своїм язиком, ним ти примусив суд засудити мене. Цим язиком ти назвав фараонів благородними, вірними своєму обов’язку людьми; ним ти зробив шляхетною брудну історію з фальшивим свідком і переконав дванадцятьох недоумків, ніби я — найнебезпечніший чоловік у Парижі. Якби не твій язик, такий хитрий, підступний, переконливий, так натренований зводити на людей наклепи і спотворювати факти, то я й досі сидів би на терасі «Гран-кафе» на Білій площі й до самого скону нікуди не ступив би звідти жодного кроку. Отож, ясна річ, я вирву тобі язика.