Анрі Шарр'єр - Метелик

— Тсс, на нас дивиться наглядач.

— Що, закортіло побазікати? — питає наглядач.

— Та ні, нічого особливого, — відповідає Дега. — Він сказав мені, що захворів.

— Що з ним? Засидівся на одному місці? — І огрядний наглядач голосно регоче.

Отаке воно, життя. Я вже ступив на «шлях занепаду». Всі жартують із двадцятип’ятирічного хлопця, засудженого на довічне ув’язнення, і регочуть.

Мені приносять капсулу. Це добре відполірована алюмінієва трубочка, яка посередині розгвинчується. Вона складається з двох частин. У ній сховано п’ять тисяч шістсот франків новими банкнотами. Коли мені передають цю трубочку, сантиметрів шість завдовжки і з великий палець завтовшки, я цілую її. Еге ж, я цілую капсулу, перш ніж проштовхнути її в пряму кишку. Потім глибоко дихаю, щоб вона піднялася в ободову кишку. Це — мій сейф. Нехай тепер мене роздягають, примушують розставляти ноги, кашляти, згинатися вдвоє — однаково не дізнаються, чи я щось маю. Капсула стала часточкою мене самого. Вона — моє життя, моя свобода, яку я ношу в собі… Це — шлях до помсти. Так, я маю намір помститися! Я тільки про це й думаю.

Надворі ніч. Я сам у камері. Сліпуче світло, що падає зі стелі, дає змогу наглядачеві стежити за мною крізь вічко у дверях. Це яскраве світло звалює мене з ніг. Я кладу згорнутий удвоє носовичок собі на очі, бо в них уже починає різати. Лежу на матраці без подушки й перебираю в пам’яті деталі того жахливого судового процесу.

Отже, аби ця довга розповідь була зрозумілою, аби ви глибше збагнули те, що надихало мене в моїй боротьбі, треба, мабуть, докладніше розповісти про все, що зі мною сталося й про що я думав у перші дні, коли мене поховали живцем.

Що я робитиму, коли втечу? Адже тепер я маю капсулу й ні на мить не сумніваюся, що втечу.

Насамперед якнайшвидше повернуся до Парижа. Передусім уб’ю фальшивого свідка Полена. Потім — двох фараонів, причетних до моєї справи. Але двох фараонів мені замало, я повинен перебити їх усіх. Принаймні скільки зможу. О, придумав: опинившись на волі, я приїду до Парижа й накладу повнісіньку валізку вибухівки, навіть сам не знаю скільки — десять, п’ятнадцять чи двадцять кілограмів. І я починаю підраховувати, скільки треба взяти вибухівки, щоб було багато жертв.

Скористатися динамітом? Ні, шедіт куди ефективніший. А чому б не нітрогліцерин? Гаразд, поспитаю поради в тих, хто розуміється на цьому краще за мене. Але я таки зведу порахунки з фараонами й добряче їх почастую!

Я й далі не розплющую очей і не забираю з них носовичка. Цілком виразно уявляю собі валізку, на вигляд таку безпечну, однак наповнену вибухівкою, і точний годинниковий механізм, від якого зірветься детонатор. Треба, щоб валізка вибухнула о десятій ранку на другому поверсі поліції, що на набережній Золотарів, 36. О цій порі там збираються в залі й дістають накази щонайменше півтори сотні фараонів. Скільки там східців? Я не маю права помилитися.

Слід розписати по хвилинах час, необхідний для того, аби занести валізку з вулиці до зали саме тієї миті, коли вона матиме вибухнути. А хто її понесе? Гаразд, я діятиму на свій страх і ризик. Під’їду на таксі до самісіньких дверей поліції й поважно скажу двом вартовим: «Віднесіть цю валізку до зали нагорі, я піднімуся слідом за вами. Скажіть комісарові Дюпону, що це прислав старший інспектор Дюбуа й що я зараз прийду».

Та чи вони послухаються? А що, як я випадково натраплю на єдиних серед тієї зграї нікчем двох розумників? Тоді все піде шкереберть. Треба придумати щось інше. І я все розмірковую, розмірковую. Хоча навряд чи мені пощастить знайти кращий спосіб.

Я встаю напитися води. Від цих думок у мене аж голова розболілася.

Потім я знову лягаю, але вже не накриваю носовичком очей. Повільно спливають хвилини. А це світло, це світло, господи милосердний! Я змочую носовичка й знову кладу його собі на обличчя. Холодна вода дає полегкість, вологий носовичок прилипає до повік. Тепер я завжди так робитиму.

Свою майбутню помсту я виношую довгими годинами, й іноді мені здається, ніби мій план уже здійснюється. Щоночі й навіть удень я мандрую по Парижу, так наче вже давно втік з каторги. Певна річ, я втечу й повернусь до Парижа. І, звісно, передусім порахуюся спершу з Поленом, а потім з фараонами. А як бути з присяжними? Невже оті негідники спокійно житимуть собі й далі? Мабуть, вони повернулися додому дуже задоволені, виконавши свій «священний обов'язок». І з’явилися, нетерплячі й гордовиті, перед сусідами та розпатланими дружинами, які чекали на них із своїм супом.