Анрі Шарр'єр - Метелик

Я все ходжу й ходжу, голова йде обертом, а подумки й далі стою перед ним… Коли це раптом гасне лампа, і крізь щілини між дошками на вікні до камери цідиться кволе денне світло.

Що, вже ранок? Невже я цілу ніч виношував помсту? Які прекрасні години я прожив! Якою короткою була ця довга ніч!

Я сиджу на ліжку й прислухаюся. Нічого не чути. Глибока тиша. Час від часу щось легенько шарудить у мене під дверима. То вартовий, взутий у капці, щоб не гупати; він відсовує залізну заслінку й припадає оком до крихітного вічка, в яке він мене бачить, а я його — ні.

Тюремна машина, вигадана Французькою республікою, досягла свого другого етапу. Вона працює бездоганно, бо на першому етапі знищила людину, яка могла завдати їй прикрості. Але цього їй замало. Їй не хочеться, аби ця людина сконала вмить або врятувалася від неї, наклавши на себе руки. Ця людина конче потрібна тюремній машині. Адже що робило б тюремне управління, коли б не було в’язнів? Воно було б без роботи. Отож треба за цією людиною пильно наглядати. Треба її відіслати на каторгу, де вона надасть змогу жити іншим тюремним функціонерам. Це підглядання щоразу викликає в мене посмішку.

Не псуй собі нервів, чоловіче, я не вислизну з твоїх рук, принаймні в той спосіб, якого ти боїшся, — через самогубство.

Я прагну тільки одного — мати добре здоров’я і якнайшвидше вирушити до Французької Гвіани, куди ви, нікчеми, з волі Божої мене запроторите.

Я знаю, сердешний тюремний наглядачу, тамтешні твої колеги — не хлопчики з церковного хору. Порівняно з ними ти просто добрий татусь. Я це знаю. Коли Наполеон заснував ту каторгу і в нього спитали: «Кому ви доручите стерегти цих бандюг?» — він відповів: «Ще гіршим бандюгам». Згодом я сам переконався, що імператор не збрехав.

Клац, клац, клац — і в моїх дверях відчиняється віконце завбільшки двадцять на двадцять сантиметрів. Мені подають каву й хлібину, що важить сімсот п’ятдесят грамів. Після суду я не маю права ходити до їдальні, зате можу купити за свої гроші сигарети й сякі-такі харчі. Мине кілька днів, і я більше не матиму змоги нічого купити. Консьєржері — це щось ніби передпокій справжньої в’язниці. Я з насолодою курю сигарету «Лакі страйк», коробка яких коштує шість франків шістдесят сантимів. Я купив дві коробки. Я витрачаю свої невеличкі заощадження, бо тут у мене однаково заберуть усі гроші, щоб оплатити видатки на суд.

Дега порадив мені попроситися на санітарну обробку, за яку я зможу заплатити грішми, знайденими в хлібині, «У сірниковій коробці є три воші», — сказав він. Я дістаю сірники й бачу живі воші. Я знаю, що це означає. Я покажу їх наглядачеві, й завтра він пошле мене з усім моїм мотлохом до парової камери, аби знищити всіх паразитів, окрім, звісно, мене самого. І справді, другого дня я зустрічаюся там з Дега. В паровій камері наглядача нема. Ми самі.

— Дякую, Дега. Завдяки тобі мені передали капсулу.

— Вона не завдає тобі болю?

— Ні. Гадаю, вона герметична, бо банкноти в чудовому стані. Я ношу її вже цілий тиждень.

— От і добре.

— Дега, що ти думаєш робити?

— Збираюсь удати з себе божевільного. Не хочу їхати на каторгу. Тут, у Франції, я відсиджу років вісім-десять. У мене є деякі зв'язки, і мені скинуть принаймні років з п’ять.

— Скільки ж тобі?

— Сорок два.

— Ти з глузду з’їхав! Якщо ти відсидиш не п’ятнадцять, а хоч би десять років, то вийдеш на волю старим дідом. Боїшся каторги?

— Так, боюся, і мені не соромно в цьому тобі зізнатися, Метелику. Розумієш, люди кажуть, у Гвіані просто жахливо. Щороку там помирають восьмеро з десяти каторжан. Одна партія прибуває на зміну іншій, а в тих партіях від тисячі восьмисот до двох тисяч чоловік. Якщо не захворієш на проказу, то підхопиш жовту пропасницю чи дизентерію, які там особливо небезпечні, або ж сухоти, болотяну чи інфекційну малярію. Якщо це тебе промине, то так і знай: або тебе вб’ють ті, кому заманеться вкрасти в тебе твою капсулу з грішми, або ти загинеш, коли втікатимеш. Повір, Метелику, я кажу це не для того, щоб нагнати на тебе розпач. Я знайомий з багатьма каторжанами, які відбули там по п’ять-сім років і повернулися до Франції, тому знаю, що таке каторга. То вже не люди, а якесь ганчір’я. Тепер вони по дев’ять місяців на рік валяються по лікарнях. А щодо втечі, то, вони кажуть, зовсім це не так просто, як дехто гадає.

— Я вірю тобі, Дега, але я вірю й у себе самого, отож будь певен, я там не схиблю. Я моряк, знаю море, і, ось побачиш, швидко підготую втечу. Ти збираєшся просидіти десять років у в’язниці? Сподіваєшся, як тобі скинуть п’ять років, у чому нема ніякої певності, то відсидиш цей строк і не збожеволієш у повній ізоляції? Тепер у камері, де я сиджу сам, не маючи ні книжок, ні прогулянок, ані змоги з ким-небудь побалакати, кожна з двадцяти чотирьох годин доби ділиться для мене не на шістдесят хвилин, а на шістсот. І це ще далеко не все.