Анрі Шарр'єр - Метелик

Що ж до правдивості книжки, то я ручаюсь за неї. Двічі Шарр’єр приїздив до Парижа, і ми довго з ним розмовляли. Цілими днями, а іноді й ночами. Цілком імовірно, що за тридцять років окремі деталі могли затуманитись, змінитися в пам’яті. Але вони не варті уваги. Щодо суті, то слід звернутися до твору професора Девеза «Кайєнна» (видавництво «Жюльяр», 1965), щоб одразу ж пересвідчитися: Шарр’єр анітрохи не погрішив проти істини, описуючи звичаї і жахіття, які панували на каторзі.

Ми навмисне змінили прізвища каторжан, наглядачів та комендантів адміністрації дисциплінарної в’язниці: мета цієї книжки не нападати на когось, а показати певні типи і змалювати певний світ. Те саме можна сказати й про дати: одні з них точні, інші відносні. Цього досить. Адже Шарр’єр прагнув написати не історичну книжку, а розповісти про те, що пережив, — з усією суворістю й щирістю, тому ця книжка нагадує незвичайну епопею людини, яка не бажає змиритися з тією безоднею, що пролягла між зрозумілим захистом суспільства від правопорушників і репресіями, не гідними цивілізованої нації.

Жан-П’єр КАСТЕЛЬНО

Мені дали такого ляпаса, що я отямився від нього аж через тринадцять років. О, то був незвичайний ляпас, вони таки доклали зусиль, щоб я добре його відчув.

Сьогодні 26 жовтня 1931 року. О восьмій ранку мене вивели з камери в’язниці Консьєржері, де я просидів цілий рік. Мене старанно поголили й гарно вдягли — у вишуканому костюмі я став навіть досить струнким. Біла сорочка, блідо-голуба краватка-метелик ще дужче підкреслюють мою показну постать.

Мені двадцять п’ять років, але більше двадцяти ніхто не дає. Жандарми, збиті з пантелику моїм «джентльменським» виглядом, поводяться зі мною чемно. Навіть зняли з мене наручники. Нас шестеро — п’ять жандармів і я. Сидимо на двох лавах у порожній залі. Надворі хмарно. Навпроти нас двері, які, напевне, ведуть до судової зали, — ми в Палаці правосуддя округу Сена в Парижі.

Через якийсь час мене звинуватять у вбивстві. Прийшов мій адвокат, метр Реймон Юбер, і привітав мене: «У них немає проти вас ніяких серйозних доказів. Я певен, нас виправдають». Я сміюся зі слів «нас виправдають». Можна подумати, ніби він, метр Юбер, теж постане перед судом як звинувачений, і коли мені ухвалять вирок, то його ухвалять і йому самому.

У дверях з’являється судовий виконавець і запрошує нас зайти. Через широко відчинені двостулкові двері, обабіч яких стоять по двоє жандармів і аджюдан [1] Звання у французькій армії і поліції. — цей тримається трохи збоку, — я входжу до величезної зали. Аби я краще відчув той ляпас, усе довкола вбрали в криваво-червоний колір: килими, завіси на великих вікнах, аж до одягу суддів, які зараз мене судитимуть.

— Панове, суд іде!

З дверей праворуч виходять один за одним шість чоловік. Попереду голова, за ним п’ятеро членів суду в шапочках. Перед стільцем, що стоїть посередині, зупиняється голова, праворуч і ліворуч від нього — члени суду.

У залі, де всі стоять, і я також, панує дивна тиша. Суд сідає, сідає і решта людей.

Суддя, повнощокий, з рожевими вилицями, суворий на вигляд, дивиться мені у вічі, не виказуючи ніяких почуттів. Прізвище його — Бевен. Трохи згодом цей чоловік, не— упереджено керуючи судовим процесом, своєю поведінкою дасть усім зрозуміти: він, досвідчений юрист, не дуже вірить у щирість свідків та поліцейських. Ні, то не його вина, що він дав мені такого ляпаса.

В ролі прокурора виступає суддя Прадель. Його бояться всі тутешні адвокати. Він зажив сумної слави прокурора, який найчастіше вимагає для підсудних гільйотини або каторги — чи то в самій Франції, чи в її заморських колоніях.

Прадель — державний обвинувач. Він представляє закон, терези, якими сам-таки й маніпулюватиме і зробить усе можливе, щоб вони переважили в його бік. Прадель трохи опускає повіки на своїх хижих очах і дивиться на мене пильно й бундючно. Він не скидає з себе червоної мантії, проте шапочку кладе перед собою. І спирається на свої великі, наче довбешки, руки. Золота обручка свідчить про те, що Прадель одружений, а на мізинці він носить, мов перстень, відшліфований цвях-вухналь.

Він нахиляється наді мною й наче каже мені: «Коли ти гадаєш, голубе, що вислизнеш із моїх рук, то помиляєшся. Хоч мої руки й не схожі на кліщі, але вони вп’ються в тебе, мов пазурі. На судових процесах усі адвокати бояться мене, бо я прокурор небезпечний і ніколи не випускаю з рук своєї жертви. Мені не конче знати, винен ти чи ні. Я використаю все, що спрямоване проти тебе: твоє безладне життя на Монмартрі, сфабриковані поліцією свідчення й заяви самих поліцейських. За допомогою фальшивих доказів, зібраних судовим слідчим, я виставлю тебе таким огидним, що суд присяжних неодмінно ізолює тебе від суспільства».