Анрі Шарр'єр - Метелик

— Подай тафію, треба «замочити» наш вихід у море, — каже Клузйо.

Матюрет наливає в три залізних кухлі по доброму ковтку, і ми цокаємося. Матюрет сидить біля мене, і ми перезираємось. Обличчя Клузйо й Матюрета сяють від щастя; моє, певне, теж.

— Капітане, скажіть, будь ласка, куди ви хочете дістатися? питає мене Клузйо.

— До Колумбії, як на те буде ласка Божа.

— Божа ласка неодмінно буде! — відповідає Клузйо.

Сонце швидко підіймається вгору, а нам не слід дуже пектися на ньому. З лікарняних халатів ми робимо собі арабські бурнуси. Намочені, вони зберігають прохолоду на голові й оберігають нас від сонячного удару. Море довкола нас опалово-голубе, хвилі заввишки з три метри й вельми довгі, що допомагає нам плисти з усім комфортом. Вітер досить сильний, і ми швидко віддаляємося від берега, що дедалі стирається на обрії. Що більше ми віддаляємося від цього зеленого масиву, то дужче він розкриває таємниці своїх глибин. Коли я дивлюся назад, хвиля, яку наш човен невдало здолав, примушує мене зосередитись і нагадує мені про мою відповідальність за життя товаришів і за своє власне.

— Зараз я зварю рис, — озивається Матюрет.

— Я триматиму примус, — каже Клузйо, — а ти — каструлю.

Сулію з бензином ми закріпили спереду, відгородивши від вогню. Рис із салом приємно пахне. Ми перемішуємо його з двома бляшанками сардин і їмо ще гарячим. Потім п’ємо смачну каву.

— Вип’єш ковток рому?

Я відмовляюсь, надто вже спекотно. До речі, я не такий уже й п’яниця. Клузйо знов скручує мені цигарку й прикурює її. Перший обід на човні минув добре. Коли судити по сонцю, то вже десята година. Ми пливемо морем усього годин п’ять, але під нами вже досить глибоко. Хвилі тепер невисокі й не дуже хлюпають за бортом. День стоїть чудовий. Я переконуюся, що вдень компас нам зовсім не потрібен. Час від часу звіряю розташування сонця на небі із стрілкою компаса й орієнтуюся переважно за сонцем. Робити це дуже легко. Тільки сонячний блиск на воді втомлює очі. Шкода, що я не здогадувався роздобути собі темні окуляри.

— Яке щастя, що я зустрів тебе в лікарні! — раптом каже Клузйо.

— Пощастило не тільки тобі, а й мені, що ти прийшов до лікарні.

Я думаю про Дега й Фернандеса. Якби вони згодилися, то сьогодні були б з нами.

— В цьому нема певності, — каже Клузйо. — Ти, мабуть, ніяк не зміг би сам у визначений час заманити до палати тюремника.

— Еге ж, Матюрет став нам у великій пригоді, і я радий, що взяв його з собою, він вірна людина, відважний і спритний хлопець.

— Дякую, — каже Матюрет, — дякую вам обом, що, незважаючи на мій юний вік, ви повірили мені. Я постараюсь виправдати ваше довір’я.

— А як іще мені хотілося б, аби тут були Франсуа Сьєрра й Галгані, — кажу я.

— Обставини так склалися, Метелику, що взяти їх з собою було неможливо. Звісно, якби Жезюс виявився порядною людиною й забезпечив нас добрим човном, то ми могли б зачекати на них у сховку, а Жезюс допоміг би їм утекти й привів би їх до нас. Зрештою, вони знають тебе й добре розуміють: коли ти не послав когось по них, то це тому, що зробити це було неможливо.

— До речі, Матюрете, яким чином ти опинився в тій палаті з посиленим наглядом?

— Я не знав, що я засланець. Я пішов до лікаря, бо в мене боліло горло, й до того ж хотілося пройтись; а лікар, побачивши мене, сказав: «Бачу з твоєї карточки, що тебе засилають на острови. За віщо?»— «Я й сам не знаю, лікарю. А що воно таке «засилають»?» — «Гаразд. Я кладу тебе до лікарні». Ось так я й опинився в тій палаті.

— Йому забаглося зробити тобі послугу, — каже Клузйо.

Йди знай, чому він це зробив. Мабуть, тепер він думає: «Мій підопічний з гарною пикою хлопчика з церковного хору не такий уже й дурненький, якщо накивав п’ятами».

Ми ще довго теревенимо. Зрештою я кажу:

— Хтозна, чи ми зустрінемо Жюло Молотобійця. Мабуть, він уже далеко зайшов, принаймні якщо не причаївся десь у джунглях.

— Я, вирушаючи, — каже Клузйо, — залишив цидулку під подушкою: «Пішов, не зоставивши адреси».

І ми всі зареготали.

П'ять днів ми пливемо без пригод. Удень за компас мені править сонце, що котиться по небу із сходу на захід. А вночі я користуюсь компасом. Уранці шостого дня нас вітає яскраве сонце. Море раптом заспокоюється, неподалік в] д нас у воді кружляє рибина. Я знемагаю від утоми. Цієї ночі Матюрет витирав мені мокрою ганчіркою обличчя, проте все ж таки я заснув. Тоді Клузйо припік мене цигаркою. І ось тепер, коли настала глибока тиша, я вирішую поспати. Ми згортаємо вітрило та клівер і лишаємо тільки штормовий фок. Сховавшись на дні човна від сонця, я сплю без задніх ніг. Потім Матюрет розбуркує мене й каже: