Чую, як від річки долинає голос:
— Це ви?
— Ми… Ти, Жезюсе?
— Я.
Він на мить запалює сірника. Я помічаю, де він, кидаюсь у воду й дістаюся до човна. У човні двоє.
— Залазь. Ти хто?
— Метелик.
— Гаразд.
— Жезюсе, треба вернутися назад, мій товариш зламав ногу, коли стрибав з муру.
— Тоді бери оцю лопату — й до роботи!
Три весла занурюються у воду, і легкий човен швидко долає ті сто метрів, які відділяють нас від місця, де мали б бути мої супутники. Але нічогісінько не видно, і я гукаю:
— Клузйо!
— Мовчи, Бога ради! — озивається Жезюс. — Анфле, черкни кілька разів запальничкою.
Сиплються іскри, і їх помічають мої товариші. Клузйо свистить крізь зуби: цей звук зовсім тихенький, але чути його добре. Так, ніби сичить гадюка. Клузйо свистить безперестану, і цей свист нарешті приводить нас до нього. Анфле виходить на берег, бере Клузйо на руки й кладе його в човен. Матюрет також сідає в човен, а за ним — Анфле. Нас п’ятеро, вода лиш на два пальці не досягає краю бортів.
— Якщо схочете поворухнутись, попередьте мене — каже Жезюс. — Метелику, більше не веслуй, поклади весло собі на коліно. Анфле, рушаймо!
Човен пливе за течією і швидко поринає в темряву.
Коли через кілометр ми проминаємо освітлену тьмяним електричним світлом в’язницю, то вже не пливемо, а мчимо за течією посеред річки. Анфле виймає з води весло. Лише Жезюс, затиснувши своє весло між колінами, підтримує рівновагу човна. Він не веслує, він тільки кермує.
— Тепер можна розмовляти й курити, — каже Жезюс. — Гадаю, все обійшлося добре. Ти певен, що ви нікого не вбили?
— Не певен.
— О господи! — озивається Анфле. — Ти це приховав від мене, Жезюсе! Ти сказав, утікатимуть звичайні засланці, а тепер я бачу, що вони каторжани.
— Так, Анфле, це каторжани. Я не хотів тобі цього казати, бо ти мені не допоміг би. Якщо ми попадемося, я візьму все на себе.
— Та вже ж! За твоїх сто франків, Жезюсе, я не хочу накласти головою, якщо когось убито, чи йти на довічну каторгу, якщо когось поранено.
— Анфле, я дам вам на двох ще тисячу франків, — кажу я.
— Гаразд, друже. Домовилися. Дякую. Ми здихаємо в селищі з голоду. Тут на волі важче, ніж у неволі. В’язнів принаймні годують і одягають.
— Друже, — звертається Жезюс до Клузйо, — твоя нога не дуже болить?
— Ні, — відповідає Клузйо. — Що ми будемо робити, Метелику, з моєю поламаною ногою?
— Побачимо. Куди ми пливемо, Жезюсе?
— Я сховаю вас в одній бухточці за тридцять кілометрів від виходу в море, — каже Жезюс. — Там просидите з тиждень, поки вгомоняться наглядачі та людолови. Треба, щоб вони подумали, ніби ви ще цієї ж таки ночі спустилися по Мароні до моря. Людолови плавають на човнах без моторів і через це особливо небезпечні. Отож вогник від сигарети, слово чи кашель можуть стати для вас фатальними, якщо людолови виявляться десь недалеко. А в наглядачів великі моторні човни, вони не заходять у ту бухточку, бо сядуть на мілину.
Ніч світлішає. Десь близько четвертої ранку ми після довгих пошуків нарешті натрапляємо на знак, який відомий лише Жезюсові, і запливаємо в джунглі. Човен підминає дрібну поросль, яка позад нас знову випростується, утворюючи густу завісу. Треба добре знати своє діло, щоб зуміти проплисти тут човном. Ми пробиваємося в джунглі понад годину, розгортаючи гілля, що загороджує нам дорогу. Потім раптом випливаємо на своєрідний канал і зупиняємось. Берег тут поріс травою, а дерева високі, і хоч уже шоста година, денне світло ще не проникає крізь їхні крони. Під цим пишним склепінням не стихає крик безлічі невідомих нам птахів.
— Ось тут ви й чекатимете цілий тиждень, — каже Жезюс. — Сьомого дня я принесу вам харчі.
Він витягує з густих кущів невелику, завдовжки метрів зо два, пірогу. В ній два весла. Цією пірогою Жезюс підніметься за припливу до Сен-Лорана.
Тепер візьмемося до Клузйо, який лежить на березі. Він і досі в самій сорочці, й ноги в нього голі. Ми нарубуємо сокирою сухих гілок, зв’язуємо їх, і в нас виходять ніби дві дощечки. Анфле смикає Клузйо за ногу, той обливається потом, а потім каже: «Годі! Ось так болить менше, мабуть, кістка стала на місце». Ми прикладаємо ті дві «дощечки» йому до ноги і обв’язуємо її. Йому легшає. Жезюс купив четверо штанів, чотири сорочки й чотири вовняні блузи засланців. Матюрет і Клузйо вдягаються, а я залишаюся в одежі тюремника. Перехиляємо рому. Ми допиваємо вже другу пляшку після втечі; на щастя, ром зігріває. На нас без угаву нападають москіти, й доводиться пожертвувати коробкою тютюну. Ми розмочуємо його у вичищеному, схожому на пляшку гарбузі й змочуємо тією рідиною обличчя, руки та ноги. Вовняні блузи чудово зігрівають нас у вологому повітрі, що наскрізь проймає все тіло.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу