Анрі Шарр'єр - Метелик

— Що ти маєш на увазі?

— Все дуже просто: ми поговоримо з Матюретом, щоб він зайнявся тюремником. Знаєш, араби іноді закохуються в молодих хлопців. Одне слово, тюремник заходитиме до палати, коли треба буде нам!

— Гаразд.

Я підходжу до Матюрета. Хлопець принадливо всміхається до мене. Він думає, що схвилював мене кілька хвилин тому своєю кокетливою усмішкою. Але я кажу йому:

— Помиляєшся, ходімо до клозета.

Він рушає за мною. У клозеті я заводжу розмову:

— Якщо скажеш комусь бодай одне слово прсг те, що зараз від мене почуєш, то ти вже труп. Отже, слухай: хочеш зробити нам за гроші одну послугу? А може, й ти не проти втекти з нами?

— Не проти. То й що?..

Після взаємних обіцянок тиснемо один одному руку. Він лягає спати, я перемовляюся кількома словами з Клузйо і теж лягаю.

О восьмій вечора Матюрет сідає на підвіконня. Йому не доводиться кликати тюремника, той приходить до нього сам, і вони заводять пошепки розмову. О десятій Матюрет лягає. Тюремник двічі обходить палату й виявляє одного мертвого. Він стукає в двері, невдовзі приходять двоє з ношами й забирають мерця. Цей мрець стане нам у пригоді — тепер поява тюремника в палаті о будь-якій годині ночі матиме виправдання. За нашою порадою, наступного дня Матюрет призначає тюремнику побачення об одинадцятій ночі. Саме о цій годині той і приходить, наближається до ліжка Матюрета, смикає його за ноги, а тоді простує до клозета. Матюрет іде слідком за ним. За чверть години тюремник виходить звідти, подається до дверей і виходить. Матюрет одразу ж лягає, не промовивши до нас ні слова. Це повторилося й наступного разу, але тепер уже опівночі. Все йде чудово, тюремник приходитиме о будь-якій годині, яку йому вкаже Матюрет.

27 жовтня 1933 року ми відкручуємо від своїх ліжок по одній ніжці —вони послужать нам кийками. О четвертій годині пополудні я чекаю звістки від Сьєрра. Але санітар Шаталь повертається без записки. Він лише каже мені:

— Сьєрра попросив переказати, що Жезюс чекає тебе в призначеному місці. Хай тобі щастить.

О восьмій вечора Матюрет каже тюремникові:

— Приходь після півночі, пізньої пори ми зможемо довше побути разом.

Тюремник обіцяє прийти. Опівночі ми готові. Тюремник з’являється о чверть на першу, підходить до ліжка Матюрета, смикає його за ногу й рушає до вбиральні. Матюрет іде за ним. Я хапаю ніжку від свого ліжка, яке з брязкотом падає. Клузйо вириває ніжку від свого ліжка майже беззвучгіо. Мені треба стати за двері, а Клузйо має йти просто на тюремника, щоб привернути до себе його увагу. Через двадцять хвилин чекання все відбудеться вмить. Тюремник виходить з клозета і, побачивши перед собою Клузйо, здивовано питає:

— Що ти робиш тут о цій пізній порі? Йди спати.

Та раптом він дістає сильний удар ззаду по голові й нечутно падає. Я швиденько надягаю його одежу, взуваю його черевики, а самого тюремника ми тягнемо під ліжко, і, перш ніж запхнути туди зовсім, я ще раз б’ю його по голові. Він це заслужив.

Ніхто з двадцяти чоловік у палаті не ворухнувся. Я кидаюсь до дверей, слідом за мною біжать Клузйо з Матюретом, обидва в самих сорочках, і я стукаю у двері. Наглядач відчиняє, я замахуюсь залізною ніжкою і б’ю його по голові. Другий наглядач, той, що сидів навпроти, випускає з рук карабін — певне, був задрімав. Не встигає він отямитись, як я оглушую і його. Мої жертви навіть не скрикнули, а той, котрого огрів Клузйо, перш ніж упасти ниць, тільки зойкнув: «Ох!» Мої двоє так і залишилися сидіти оглушені на стільцях, а третій простягся на підлозі. Ми зачаїли подих. Нам здалося, що це «ох!» почули всі. Воно й справді пролунало досить гучно, одначе ніхто не ворухнувся. Не заносячи наглядачів до палати, ми вирушаємо в дорогу, озброєні трьома карабінами. Спускаємося погано освітленими сходами вниз — Клузйо попереду, за ним Матюрет, а ззаду я. Клузйо викидає свою ніжку, я стискаю свою в лівій руці, а в правій карабін. Унизу ні душі. Довкола непроглядна ніч. Лише добре придивившись, ми бачимо в тому боці, де річка, мур і швидко біжимо до нього. Під муром я нагинаюся, Клузйо стає мені на спину, вилазить на мур і сідає на нього, мов верхи на коня. Потім він витягує Матюрета й мене. Ми стрибаємо в темряву за муром. Клузйо попадає в якусь яму й скрикує від болю. Матюрет і я приземляємося щасливо. Обидва підводимося без карабінів — ми їх повикидали, перш ніж стрибнути з муру. Клузйо не може встати, каже, що зламав ногу. Я залишаю Матюрета з Клузйо й біжу до рогу, v тримаючись рукою за мур. Ніч така темна, що тільки тоді, коли моя рука провалюється в порожнечу, я усвідомлюю: мур скінчився.