Цього вечора я взяв у шори спершу Дега, а потім Фернандеса. Дега сказав, що не вірить у мій план, він, мовляв, радше ладен заплатити великі гроші, аби його викреслили зі списку тих, кого відсилатимуть на острови. Він попросив мене написати Сьєрра й поцікавитись, чи можна це зробити. Шаталь цього самого дня приніс цидулку з такого відповіддю: «Нікому нічого не плати. Той список складено ще у Франції, і ніхто, навіть директор виправної в’язниці, не має права вас із нього викреслити. Якщо ви розчарувалися в лікарні, то можете вийти з неї наступного дня після того, як корабель «Мана» відпливе на острови».
Перед відправкою на острови нас переведуть на тиждень у камери, і, може, звідти легше буде втекти, ніж із лікарняної палати. У своїй цидулці Сьєрра написав мені також, що коли я хочу, то він пришле до мене на розмову одного колишнього каторжанина, — той чоловік живе в сусідньому селищі й може роздобути мені човна. Він тулонець, на ім’я Жезюс, і два роки тому допоміг утекти лікареві Бугра. Щоб побачитися з Жезюсом, треба піти на рентген до спеціально обладнаного будиночка на території лікарні, обнесеної муром. Там одного дня проходитимуть рентген колишні каторжани. Сьєрра написав іще, щоб я, перше ніж іти просвічуватися, вийняв капсулу, бо лікар побачить її, якщо надумає оглянути мене нижче грудей. У записці до Сьєрра я прошу його прислати Жезюса на рентген і разом з Шаталем вигадати щось таке, аби туди потрапив і я. Того самого вечора Сьєрра попереджає мене, що це буде післязавтра о дев’ятій ранку.
Наступного дня Дега й Фернандес попросилися з лікарні. «Мана» вранці відпливла. Вони сподіваються втекти з камер в’язниці, я бажаю їм успіху, а сам свого плану не змінюю.
Я зустрічаюся з Жезюсом. Це старий і сухий, як сардина, колишній каторжанин, на його смаглявому обличчі два жахливі рубці. Коли Жезюс дивиться на мене, у нього весь час сльозяться очі. Бридка пика, підступний погляд. Він не викликає в мене довіри, і майбутнє покаже, що недарма. Жезюс швидко каже:
— Я можу приготували човен на чотирьох, щонайбільше на п’ятьох чоловік. Барильце води, харчі, каву й тютюн; три широких весла, порожні мішки від борошна, голку й нитки, щоб ти сам зшив вітрило та клівер; компас, сокиру, ніж і п’ять літрів тафії — гвіанського рому. Все це коштуватиме дві з половиною тисячі франків. Через три дні скінчаться місячні ночі. Якщо ти згоден, то через чотири дні я чекатиму на тебе щоночі з одинадцятої до третьої години в човні на річці. Чекатиму цілий тиждень. Та коли з’явиться молодий місяць, я більше не чекатиму. Човен стоятиме внизу, біля рогу лікарняного муру. Йтимеш попід муром, бо човна здалеку не видно, навіть за два кроки не побачиш.
Я не довіряю йому, та все ж таки згоджуюсь.
— А гроші? — питає Жезюс.
— Передам через Сьєрра.
Ми розходимось, не потиснувши один одному руки. Це не зовсім гарно.
О третій годині Шаталь несе до табору гроші Сьєрра — дві тисячі п’ятсот франків. «Я можу ризикувати такими грішми завдяки Галгані, — кажу собі подумки. — Аби лиш той Жезюс не пропив ці дві з половиною тисячі!»
Клузйо на радощах сяє, він вірить у себе, в мене й у наш план. Його тривожить тільки одне: тюремник-араб заходить до палати не щовечора, а пізно вночі і дуже рідко. І ще один клопіт: кого вибрати для втечі третім? Є серед нас один корсіканець, хлопець із злочинного світу Ніцци, звати його Б’яджі. Він на каторзі з 1929 року, а в камері посиленого нагляду опинився як у попередньому ув’язненні через те, що вколошкав якогось типа. Ми з Клузйо сперечаємося, чи слід нам поговорити з ним і коли. Та поки ми перешіптуємося, до нас підходить вісімнадцятирічний хлопець, гарний, мов дівчина. Це Матюрет, його спершу були засудили до страти за вбивство шофера таксі, а потім помилували як неповнолітнього — він мав сімнадцять років, коли вчинив злочин. Їх було двоє: один шістнадцятирічний, другий сімнадцятирічний, і кожен з цих двох підлітків, замість звинувачувати на суді один одного, заявляв, що то він порішив шофера. Та шофера було застрелено єдиною кулею. Така поведінка цих хлопців на суді викликала до них симпатію в каторжан.
Отож Матюрет підходить до нас і тонким, майже жіночим голосом просить прикурити. Я даю йому вогню, ще й дарую чотири сигарети та коробку сірників. Він дякує і з кокетливою усмішкою відходить. Раптом Клузйо каже мені:
— Метелику, ми врятовані! Араб заходитиме до палати тоді, коли нам треба буде, й настільки, наскільки нам захочеться. Він у наших руках!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу