Анрі Шарр'єр - Метелик

Дві хвилини — і вітрило, штормовий фок та клівер спущено. Тепер ми майже зупинилися, тільки хвилі відносять нас трохи вбік. Але довго залишати так човен не можна — нас перекине. Човен, який не має власної тяги — мотора чи вітрила, — не слухається й стерна. А особливо це небезпечно, коли хвилі високі. Склавши руки рупором, я гукаю:

— Капітане, ви говорите по-французькому?

Інший офіцер бере в першого мегафон.

— Так, я розумію французьку.

— Чого вам треба від нас?

— Підняти ваш човен на борт.

— Ні, це дуже небезпечно. Я не хочу, щоб ви розбили мій човен.

— Наш військовий катер патрулює тут море, ви повинні нам підкоритися!

— Мені начхати на це, ми ні з ким не воюємо.

— Ви не з корабля, потопленого торпедою?

— Ні, ми втікачі з французької каторги.

— З якої каторги, і що означає слово «каторга»?

— В'язниця, тюрма. По-англійському — convict, hard labour.

— Ага, розумію, розумію. З Кайєнни?

— Атож, з Кайєнни.

— Куди ви пливете?

— До Британського Гондурасу.

— О ні! Ви повинні повернути на південний захід і плисти до Джорджтауна. Ми вам наказуємо.

— Гаразд.

Я даю знак Кюїк-Кюїку напнути вітрило, і ми пливемо в той бік, куди нам наказав офіцер.

Коли це чуємо позаду гул мотора. То з катера спустили шлюпку, і вона швидко наближається до нас. На носі з рушницею через плече стоїть матрос. Шлюпка випереджає наш човен з правого борту, не зупиняючись і не вимагаючи цього від нас. На ходу в човен стрибає озброєний матрос. А шлюпка повертається до катера.

— Добридень, — каже матрос.

Він сідає поруч зі мною, кладе руку на стерно й повертає човен трохи південніше. Я випускаю з рук стерно і спостерігаю, як він править човном. У нього виходить це дуже добре. Проте я не встаю. Всяке може статися.

— Хочете сигарет?

Матрос дістає три коробки англійських сигарет і дає по коробці кожному з нас.

— Слово честі, — каже Кюїк-Кюїк, — йому дали ці сигарети, коли він сідав у шлюпку. Бо навряд чи він носить при собі по три коробки!

Я сміюся, потім знову переводжу погляд на англійця» який править човном краще від мене. І водночас розмірковую. Цього разу втеча увінчалася успіхом. Я вільний! Вільний! До горла мені підкочується гарячий клубок, і навіть здається, що очі наливаються слізьми. Так, тепер я по-справжньому вільний. Адже відколи почалася війна, жодна країна не видає втікачів.

Поки війна скінчиться, я встигну бездоганною, зразковою поведінкою заслужити в людей і властей пошану й довіру до себе. В будь-якій країні, де мені доведеться жити. Погано тільки, що через війну я, мабуть, не зможу вибрати країну, в якій хотів би поселитися. Та дарма, хоч би де я жив, постараюсь за короткий час здобути пошану й довіру в людей, мій спосіб життя має бути бездоганним. Навіть більше, взірцевим.

Відчуття впевненості, що я нарешті вирвався зі «шляху занепаду», таке велике, що я більше ні про що інше не думаю. Нарешті ти, Метелику, виграв! Наприкінці дев’ятого року каторги ти переміг остаточно. Дякую тобі, Господи милосердний, може, ти міг би це зробити раніше, але твої шляхи незбагненні, я не нарікаю на тебе, бо завдяки твоїй допомозі я ще молодий, здоровий і вільний.

Я згадую про всі дев’ять років, проведених на каторзі, і про ті два, які просидів до суду у в’язниці, — разом одинадцять років, — і стежу за рукою матроса, що раптом каже:

— Земля.

О четвертій годині дня ми, проминувши маяк, входимо у величезну річку Демерара. Знову з’являється шлюпка, матрос передає мені стерно, а сам іде на ніс човна й ловить кинуту йому линву, яку прив’язує до передньої лавки. Потім опускає вітрило, і шлюпка тягне нас кілометрів двадцять угору по цій жовтій річці, а слідом за нами, за якихось метрів двісті, пливе катер. За коліном річки виростає велике місто.

— Джорджтаун! — кричить англієць.

І справді, шлюпка повільно підтягує нас до столиці Британської Гвіани. В порту багато суховантажних суден, сторожових катерів і військових кораблів. На березі річки стоять на баштах гармати. Тут цілий арсенал — і на воді, й на суходолі.

Воєнний час. Уже понад два роки триває війна, але досі я цього не відчував. Джорджтаун, столиця Британської Гвіани, головний порт на Демерарі, теж готовий воювати. Це озброєне місто викликає в мене почуття подиву. Відразу після нас до військового причалу швартується і торпедний катер, що весь час плив за нами. Кюїк-Кюїк з поросям, Хюе з клунком і я з порожніми руками сходимо на пірс. На цій пристані, відведеній для військового флоту, не видно жодної цивільної людини. Тільки моряки й солдати. Підходить офіцер, якого я впізнаю. Це той, що розмовляв зі мною по-французькому з катера. Він ввічливо подає мені руку й питає: