Анрі Шарр'єр - Метелик

У гирлі Куру два маяки. Якщо йтиме дощ, ми пропливемо серединою річки, не піднімаючи вітрила, — щоб нас не помітили. Шоколад дав нам чорну фарбу й пензлик. Ми намалюємо на вітрилі величезне «К» і «N21». Це реєстровий номер одного рибальського човна, який інколи виходить уночі в море рибалити. І якщо ми піднімемо вітрило, нас приймуть за той човен.

Відпливати ми вирішуємо завтра о сьомій вечора, тобто за годину по тому, як стемніє. Кюїк-Кюїк запевняє, що вночі легко знайде сюди дорогу й приведе мене просто до цього сховку. З острівця ми виберемося о п’ятій і ще цілу годину йтимемо завидна.

Ми повертаємося веселі до своєї хижки. Кюїк-Кюїк, не обертаючись до мене, несе своє порося на плечі й без угаву розмовляє зі мною.

— Нарешті я вирвуся з каторги. Я вийду на волю завдяки тобі й моєму братові Шану. Може, якогось дня, коли французи підуть з Індокитаю, я повернуся до своєї країни.

Одне слово, він покладається на мене і, побачивши, що човен мені сподобався, дуже радіє. Я сплю останню ніч на острівці, свою останню ніч, сподіваюсь, на землі Гвіани.

Якщо пощастить дістатися річкою до океану, то це, я певен, означатиме для мене свободу. Тоді боятися мені слід тільки одного: аби човен не пішов на дно. Адже після того, як почалася війна, жодна країна на видає втікачів. З цього погляду війна виявилася для нас вигідною. Щоправда, якщо кас схоплять до океану, то засудять до страти. Але хай ще спробують схопити! З голови мені не йде Сільвен. Він був би сьогодні зі мною, якби не зробив тоді помилки. Я засинаю, складаючи подумки телеграму: «Пане прокуроре Прадель. Нарешті я вибрався зі «шляху занепаду», на який ви мене штовхнули. На це я згаяв дев’ять років».

Коли Кюїк-Кюїк будить мене, сонце стоїть уже досить високо. На сніданок чай і коржі. Скрізь довкола лежать коробки. Я навіть бачу дві сплетені з лози клітки.

— Навіщо тобі ці клітки?

— Покласти в них курей. Буде що їсти в дорозі.

— Ти з глузду з’їхав, Кюїк-Кюїк! Ми не візьмемо з собою курей.

— Ні, візьмемо!

— Чи ти здурів?! А коли ми виходитимемо з гирла річки вдосвіта і твої курки й півні закудкудакають та закукурікають, знаєш, що нам тоді буде?

— Я не кинути курей!

— Посмаж їх і залий смальцем та олією. Якийсь час вони збережуться, і ми матимемо що їсти.

Нарешті мені вдається переконати Кюїк-Кюїка, і він іде ловити курей. Але перші чотири, яких він схопив, так розкудкудакалися, що решта поховалася в джунглях.

Нав’ючені, наче мули, ми слідом за поросям перебираємося через болото. Кюїк-Кюїк умовляє мене взяти в дорогу й порося.

— Ти певен, що воно не закричить?

— Присягаюся тобі, що ні. Коли я йому накажу, воно мовчатиме. Навіть коли за нами два-три рази гнався тигр, сподіваючись захопити нас зненацька, воно мовчало. Проте шерсть на всьому його тілі настовбурчилася.

Впевнившись у доброму намірі Кюїк-Кюїка, я погоджуюсь узяти й порося. Коли приходимо до сховку, надворі вже темно. Шоколад з одноруким уже чекають нас. Присвічуючи двома електричними ліхтариками, я ще раз озираю човен. Усе на місці: кільця вітрила надіті на щоглу, клівер теж можна підняти будь-якої хвилини. Я розплачуюся з негром, який зробив нам стільки послуг. Він такий наївний, що навіть приніс клейкий папір і свої половинки банкнот. І просить мене склеїти їх. Йому й на думку не спадає, що я міг би відібрати в нього ці гроші. Люди, які не мають поганих намірів проти інших, щирі й добрі. Шоколад — порядна людина. Надивившись на те, як тут поводяться з каторжанами, він не відчуває докорів сумління, допомагаючи трьом бідолахам утекти з цього пекла.

— Прощавай, Шоколаде! Щасти тобі й твоїй родині.

— Сердечно дякую.

Я сідаю останній. Шоколад відштовхує човен, і ми випливаємо на річку. У нас весла не лопатоподібні, а звичайні; одним орудує Кюїк-Кюїк на носі човна, другим — я на кормі. За дві години ми вибираємося на середину річки. Вже цілу годину йде дощ. Замість дощовика на мені пофарбований мішок, такі самі мішки накинули на себе й Кюїк-Кюїк та однорукий.

Річка швидка, раз у раз трапляються водоверті. Завдяки відпливу через три години ми вже минаємо обидва маяки. Я знаю, що море вже близько, адже маяки стоять у кінці гирла. Ми напинаємо вітрило та клівер і без пригод вибираємося з Куру. Потім стрілою прохоплюємося крізь вузький прохід, стрімко виходимо в море і швидко віддаляємося від берега. Попереду, за сорок кілометрів, шлях нам указує маяк на Руайялі.