Анрі Шарр'єр - Метелик

— Усе гаразд?

— Так, гаразд.

— Покажи моєму другові човна.

Човен досить міцний і нагадує вантажну шлюпку. Він дуже важкий, зате дерево тверде. Я пробую в кількох місцях устрохмити в нього ножа, проте лезо щоразу входить лише на півсантиметра. Дощаний настил теж цілий. Одне слово, човен зроблений з доброго дерева.

— Скільки ви хочете за нього?

— Дві з половиною тисячі франків.

— Даю дві тисячі.

Доходимо згоди.

— В човна нема кіля. Я заплачу ще п’ятсот франків, але поставте кіль, стерно й щоглу. Кіль і стерно з твердого дерева. Щоглу заввишки метрів три, легку й гнучку. Коли вони будуть готові?

— Через тиждень.

— Ось дві банкноти по тисячі франків і одна — на п’ятсот. Я переріжу їх навпіл і одні половинки дам вам у завдаток. Гаразд?

— Гаразд.

— Дістаньте мені ще марганцівки, сигарет і сірників, а також харчів для чотирьох чоловік на місяць — борошна, олії, кави й цукру. За це я заплачу окремо. Принесете мені все на річку Куру.

— Чоловіче добрий, я не хочу плисти з вами аж до гирла.

— А я цього й не прошу. Ви тільки виведете човен з цієї бухточки на річку.

— Ось вам мішки, вірьовка, голки й нитки.

Ми повертаємось до свого сховку. На зворотному шляху Кюїк-Кюїк несе порося на руках — воно стомилося…

Сьогодні я знову сам на острівці. Сиджу й шию вітрило, аж раптом чую якийсь крик. Ховаючись за деревами, підходжу до болота. На тому березі Кюїк-Кюїк сперечається з одноруким індокитайцем. Видно, той хоче перейти на острівець, а Кюїк-Кюїк відмовляється його перевести. У кожного в руці тесак. Хоч би Кюїк-Кюїк не вбив його! Я вирішую показатись і свищу. Обидва обертаються до мене.

— Що там у вас, Кюїк-Кюїк?

— Я хочу побалакати з тобою, Метелику! — кричить однорукий. — А Кюїк-Кюїк не хоче мене перевести.

Вони сперечаються ще хвилин десять, а потім рушають за поросям на острівець. Тепер обидва сидять у хижці, кожен із кухлем чаю в руці, і я чекаю, коли ж вони заговорять.

— Він хоче тікати з нами, — каже Кюїк-Кюїк. — А я йому пояснюю, що моє діло маленьке, за все платиш і всім розпоряджаєшся ти. А він не вірить.

— Метелику, — каже однорукий, — Кюїк-Кюїк повинен узяти мене з собою.

— Чому?

— Це він два роки тому відрубав мені в бійці руку. Він ублагав мене поклястися, що я його не вб’ю. І я поклявся, але за однієї умови: все своє життя він мене годуватиме, і годуватиме так, як схочу я. Але якщо він утече з тобою, то я вже його не побачу. Тому нехай або відпускає тебе самого, або бере й мене з собою.

— Ох, чого я тільки не бачив у своєму житті! Ти знаєш, я згоден узяти тебе. Човен великий, міцний, на нього може сісти й більше людей. Якщо Кюїк-Кюїк не проти.

— Дякую, — каже однорукий.

— А ти що скажеш, Кюїк-Кюїк?

— Я згоден.

— Але тут є одна заковика. Чи зможеш ти вибратися з табору непомітно, щоб тебе не розшукували, й дістатися вночі до річки?

— Звісно. Я вийду о третій пополудні й менш ніж за дві години буду біля річки.

— А ти, Кюїк-Кюїк, знайдеш уночі на березі свого друга, щоб ми не гаяли багато часу?

— Чого ж, знайду.

— Приходь сюди за тиждень, і ми скажемо тобі, коли відпливаємо.

Хюе тисне мені руку й рушає. Я дивлюсь, як вони прощаються на тому березі. Все йде гаразд. Коли Кюїк-Кюїк повертається до хижки, я накидаюсь на нього:

— Ну й дивну ж угоду ти вклав зі своїм ворогом! Подумати тільки: ціле життя годувати його. Чого ти відрубав йому руку?

— Ми грали в карти й побилися.

— Краще б ти його вбив.

— Ні, він мій щирий друг. На засіданні військового трибуналу, який потім судив нас, Хюе всіляко захищав мене, запевняв, що він напав перший, а я захищався. На цю угоду я пішов добровільно, тож мушу її дотримуватись. Але тобі розповідати про це я не зважувався, адже всі витрати на втечу оплачуєш ти.

— Гаразд, Кюїк-Кюїк, годі про це. Виберешся на волю, тоді чини як знаєш.

— Я дотримаю слова.

— Що думаєш робити на волі?

— Відкрию ресторан. Я добре куховарю, а Хюе чудово готує чоу мейн — китайські спагетті.

Ця пригода підносить мені настрій. Історія така смішна, що я ке можу втриматися, щоб не покепкувати з Кюїка.

Шоколад свою обіцянку виконав: через п’ять днів усе готове. Оглядати човен ми йдемо у страшну зливу. Щогла, стерно та кіль зроблені з доброго дерева, нічого не скажеш. Човен стоїть у своєрідній річковій затоці, в ньому повна бочка води й харчі. Залишається тільки попередити однорукого. Шоколад згоджується піти до табору й поговорити з ним. Щоб нам не ризикувати, підпливаючи до берега, він приведе однорукого просто сюди, до цього сховку.