Анрі Шарр'єр - Метелик

Отож я працюю асенізатором. Скінчивши роботу, приймаю душ, надягаю шорти й щодня іду вудити рибу, де мені заманеться. З єдиною умовою: ополудні я повинен з’являтись до табору. Завдяки Шапарові мені не бракує ні вудлищ, ні гачків. Коли я повертаюся з барабульками, нанизаними за зябра на дріт, рідко буває, щоб котрась із дружин наглядачів не гукнула мене від свого будиночка. Вони знають, як мене кличуть.

— Метелику, продайте два кіло барабульок!

— Ви хворі?

— Ні.

— У вас хвора дитина?

— Ні.

— Тоді я не продам вам риби.

Я ловлю досить багато риби й ділюся нею з друзями, а також міняю її на хлібці, овочі та фрукти. У нашому «казані» рибу їдять принаймні раз на день. Якось іду я з десятком чималих лангустів та кількома кілограмами барабульок повз будинок коменданта Барро. Коли це до мене звертається опасиста жінка:

— Метелику, а у вас непоганий вилов! Крім вас, тут рибу ніхто не вудить — у нас дуже неспокійне море. А я вже два тижні не їла рибки. Шкода, що ви не продаєте. Я чула від чоловіка, нібито ви не хочете продавати рибу дружинам наглядачів.

— Це правда, пані. Але вам я, мабуть, продав би.

— Чому?

— Тому, що ви жінка повна і їсти м’ясо вам, певне, шкідливо.

— Ваша правда. Мені сказали, щоб я їла тільки овочі та юшку з риби. Та де тут дістанеш ту рибу!

— Візьміть, пані, оці лангусти й барабульки. — І я даю їй кілограмів зо два риби.

Тепер я щоразу, коли маю добрий вилов, даю їй риби — щоб вона могла дотримуватися дієти. Хоч ця жінка знає, що на острові за все треба платити, вона тільки дякує мені. І добре робить, бо, певне, відчуває, що коли б запропонувала гроші, то я їх однаково не взяв би. Тепер вона часто запрошує мене до себе додому й наливає чарку ганусівки чи склянку білого вина. А коли отримувала з Корсіки фігателі, то ділилася ними зі мною. Ніколи пані Барро не питає мене про моє минуле. Тільки один раз вона згадала в розмові про каторгу:

— З островів утекти справді не можна. Та краще вже сидіти тут, де здоровий клімат, ніж гнити живцем на Великій Землі.

Вона пояснила мені, звідки походить загальна назва цих островів. Коли в Кайєнні лютувала жовта пропасниця, на острови втекли білі священики та черниці одного монастиря, й усі тут врятувалися. Звідси й назва — острови Салю, тобто Порятунку.

Завдяки риболовлі я блукаю по всьому острові й за ці три місяці, що працюю асенізатором, вивчив його як ніхто. Вдаючи, ніби хочу виміняти за рибу овочі й фрукти, я часом ходжу оглядати садки. Біля кладовища садок доглядає Матьє Карбоньєрі з мого «казана». Він працює тут сам, і мені спадає на думку, що згодом у цьому садку можна буде збити й сховати пліт. Через два місяці комендант поїде з островів, і в мене розв’яжуться руки.

Я непогано влаштувався: виходжу з табору ніби на роботу й іду в своїх справах, а замість мене асенізатором працює — звісно, за гроші — мартініканець. Я вже потоваришував із двома засудженими на довічну каторгу свояками — Наріком та Кеньє. Їх називають свояками в шахрайстві. Розповідають, нібито їх звинувачено в тому, що вони замурували в цементну брилу інкасатора, якого вбили. Свідки бачили, як вони везли на возі цементну брилу, яку скинули в Марну чи в Сену. Слідство встановило, що інкасатор пішов до них отримати виторг, і більше його після цього ніде не бачили. Вони ж заперечували це все своє життя. Навіть на каторзі казали, що вони невинні. Одначе, якщо тулуб інкасатора так і не знайшли, то було знайдено його голову, загорнуту в хустку. «Згідно з експертизою», в їхньому домі знайдено хустку такої самої роботи й такої самої нитки. Але адвокати й вони самі довели, що тисячі метрів цього полотна було порізано на хустки. В багатьох сім’ях були ці хустки. Зрештою, обох свояків засудили на довічну каторгу, а дружину одного з них, сестру дружини іншого, — на двадцять років ув’язнення.

Я зумів подружити з ними. Вони муляри і мають право вільно заходити до «робітні». Ці двоє, мабуть, могли б винести з майстерні по одній усі деталі для плота. Лишається тільки вмовити їх.

Учора я зустрів лікаря. Я ніс рибину меру, з дуже ніжним м’ясом, кілограмів так на двадцять. Ми разом підіймалися на плоскогір’я. Дійшовши до середини схилу, сіли на низенький мур відпочити. Лікар сказав мені, що з голови цієї рибини можна зварити чудовий суп. Я дав йому ту голову разом з чималим шматком м’якуша. Мій вчинок його здивував, і він сказав мені:

— А ти, Метелику, не злопам’ятний.

— Не в мені справа, лікарю. Ви робили все, щоб урятувати мого друга Клузйо, і я тільки хочу віддячити вам за це.