Анрі Шарр'єр - Метелик

Сьогодні вранці Барро та його дружина поїхали з островів. Учора комендант передав командування одному офіцерові родом з Тунісу, в якого таке саме звання. Прізвище його Пруйє. Вже маємо добру новину: новий комендант залишив Дега на посаді головного бухгалтера. Це дуже важливо для всіх, особливо для мене. Своєю промовою, виголошеною перед вишикуваними на подвір’ї каторжанами, новий комендант справив враження людини енергійної і розумної.

— Відсьогодні островами Салю командуватиму я, — сказав Пруйє. — Я переконався, що методи роботи мого попередника давали добрі плоди, й не бачу підстави запроваджувати щось нове. Отож я не збираюся змінювати ваше життя, якщо своєю поведінкою ви не змусите мене до цього.

З цілком зрозумілою радістю я дивився, як сідали на корабель колишній комендант і його дружина. П’ять місяців вимушеного чекання минули для мене на диво швидко. Ця облудна свобода, яку мають на островах майже всі каторжани, карти, риболовля, розмови, нові знайомства, сварки, бійки відвертають їхню увагу й не дають знудитися.

Але мене ця атмосфера не засмоктує. Щоразу, заводячи з кимось дружбу, я запитую себе: «Чи згодиться він утікати зі мною? Чи допоможе мені чим-небудь, якщо сам не схоче втікати?»

Я живу тільки цим: утекти. Втекти самому чи з кимось ще — байдуже, аби лиш утекти. Це невідчепна ідея, про яку я нікому не розповідаю — так мені радив Жан Кастеллі, — але яка не покидає мене. І я неодмінно її здійсню. Я втечу.

За п'ять місяців я вивчив на острові всі куточки. І тепер дійшов висновку, що садок біля кладовища, де працював мій друг Карбоньєрі (він там уже не працює), — найнадійніше місце, де можна збити пліт. Тож я прошу Карбоньєрі знову піти на роботу в той садок. Він згоджується. Дега допомагає йому повернутися на колишнє місце.

Сьогодні вранці я, проходячи з чималою низкою барабульок повз будинок нового коменданта, чую голос молодого каторжанина, «родинного служника», який каже:

— Це він, пані комендантко, щодня носив рибу пані Барро.

Молода вродлива чорнявка, схожа на алжірку, із засмаглою шкірою перепитує:

— То це і є Метелик? — Тоді звертається до мене: — Панні Барро пригощала мене прекрасними лангустами, яких ви наловили. Заходьте до нас. Вип’єте склянку вина, з’їсте шматочок козячого сиру — я одержала його з Франції…

— Ні, пані, дякую.

— Чому? Адже ви заходили до пані Барро, чому ж не хочете зайти до мене?

— Річ у тім, що заходити до неї мені дозволяв її чоловік.

— Метелику, мій чоловік командує в таборі, а в нашому домі командую я. Заходьте, не бійтесь.

Я відчуваю, що з боку цієї гарненької, але свавільної чорнявки можна сподіватися або великої користі, або великої небезпеки. Заходжу.

В їдальні вона ставить переді мною на стіл тарілку з копченою шинкою та сиром. А сама безцеремонно сідає навпроти, наливає мені вина, потім кави, ще й чудового ямайського рому.

— Метелику, — каже чорнявка, — пані Барро, хоч перед від’їздом вона була й дуже заклопотана, встигла розповісти мені про вас. Я знаю, що вона була єдина жінка на островах, якій ви носили рибу. Сподіваюся, ви виявите таку саму люб’язність і мені.

— Річ у тім, що вона була хвора, а ви, як я бачу, почуваєте себе добре.

— Я не вмію кривити душею, Метелику. Так, я почуваю себе добре, але я виросла в морському порту й дуже люблю рибу. Я родом з Орана. Я знаю, що ви не продаєте риби, і це дуже прикро.

Одне слово, ми домовились, що я таки приноситиму їй рибу. Потім я дав їй три кілограми барабульок та шість кілограмів лангустів і закурив сигарету. Цієї хвилини прийшов комендант. Побачивши мене, він кинув дружині:

— Я ж тобі казав, Жюльєтто, що, крім служника, жоден засланець не повинен переступати поріг нашого дому.

Я підвівся, але чорнявка сказала:

— Сидіть. Цього засланця відрекомендувала мені перед від’їздом сама пані Барро. Тож не хвилюйся. Ніхто, крім нього, сюди не заходитиме. До того ж він приноситиме рибу, коли вона буде нам потрібна.

— Гаразд, — відповів комендант. — Як вас звати?

Я хотів був підвестися й відповісти, але Жюльєтта поклала мені на плече руку й примусила мене сидіти.

— Це мій дім, — сказала вона. — Тут комендант уже не комендант, тут він мій чоловік, пан Пруйє.

— Дякую, пані. Мене звуть Метелик.

— О, я чув про вас і про вашу втечу з лікарні в Сен— Лоран-дю-Мароні. Це було понад три роки тому. До речі, один із тих наглядачів, яких ви тоді оглушили, — наш небіж.