Анрі Шарр'єр - Метелик

— Ох, Сімоно, ти про це розповідаєш мені останній!

— А ти знаєш, що він одного дня сказав пані Картере? — веде далі Сімона. — Вона побачила, як він проходив з лангустами та великою муреною. «Метелику, продай мені цю мурену або бодай її половину. Ви ж знаєте, що ми, бретонці, добре вміємо її готувати». — «Не тільки бретонці високо цінують мурену, пані. Багато людей, у тім числі й ардешці, ще з часів римлян знають, що це вишукана страва». І пішов своєю дорогою, нічого їй не продавши.

Вони регочуть.

Я повертаюсь до табору сердитий, а ввечері розповідаю про цю історію у своєму «казані».

— Це дуже серйозно, — каже Карбоньєрі. — Ця краля наражає тебе на небезпеку. Намагайся заходити до неї як— найрідше і то тільки тоді, коли вдома буде комендант.

Усі такої думки. Я вирішую якомога рідше бувати в домі коменданта.

Я познайомився зі столяром з Валанса. Він мені майже земляк. Він убив охоронця з лісового відомства. Це затятий картяр, що завжди ходить у боргах: удень виготовляє якийсь виріб, а вночі програє те, що заробив. Часто йому доводиться віддавати той чи той предмет, щоб відшкодувати збитки тим, хто позичає йому гроші. Тож його часто ошукують: за шкатулку з рожевого дерева, яка коштує триста франків, йому платять сто п’ятдесят — двісті.

Я вирішив поговорити з ним. Якось в умивальні кажу йому:

— Сьогодні вночі я хочу поговорити з тобою, чекатиму на тебе в клозеті. Подам тобі знак.

Уночі ми опиняємося на самоті й можемо спокійно поговорити.

— Буреє, знаєш, ми з тобою земляки, — кажу я йому.

— Ні. Як це?

— Хіба ти не з Валанса?

— Так.

— А я з Ардеша, тож ми земляки.

— Ну й що ж?

— А те, що я не хочу, аби тебе визискували, коли ти заходиш у борги: вони платять півціни за предмет, який ти виготовив. Принось свої вироби мені, я платитиму тобі їх повну вартість. Оце й усе.

— Дякую, — відповідає Буреє.

Я не перестаю втручатися в різні справи, допомагаючи йому. А він не виходить із сварок з тими, кому заборгував гроші. Все йде гаразд до того дня, аж поки він заліз у борги до Вічолі — корсіканського розбійника, одного з моїх найкращих товаришів. Дізнаюся від Буреє, що Вічолі погрожує йому поквитатися з ним, якщо він не поверне йому борг сімсот франків; Буреє каже, що він має вже майже готовий невеличкий секретер, то міг би його віддати Вічолі, але не знає, коли докінчить роботу над ним, бо працює крадькома. Справді, тут не дозволяють виготовляти меблі, бо для них потрібно багато деревини. Я кажу Буреє, що постараюсь якось залагодити цю справу. І за домовленістю з Вічолі розігрую одну сценку.

Він повинен буде натискати на Буреє, навіть погрожуватиме йому. А я стану його рятівником. Що й відбувається. Після цієї сутички, власне кажучи, влаштованої мною, Буреє цілком покладається на мене. Вперше за своє життя на каторзі він може спокійно зітхнути. Тепер я вирішую ризикувати.

Якось увечері кажу йому:

— Я заплачу тобі дві тисячі франків, якщо ти зробиш пліт на двох.

— Слухай, Метелику, цього я не зробив би ні для кого. Але задля тебе ладен піти на ризик дістати два роки дисциплінарної в’язниці, якщо мене заскочать. Та є одна причина: дуже великих деталей для плота, я не зможу винести з майстерні.

— У мене є свої люди.

— Хто саме?

— Нарік і Кеньє. Як ти думаєш усе це робити?

— Спершу слід накидати креслення, далі виготовити окремі деталі з пазами, щоб потім їх можна було підігнати. Найважче буде знайти дерево, яке добре тримається на воді, бо на островах усі породи надто тверді й тому важчі від води.

— Коли ти даси мені остаточну відповідь?

— Через три дні.

— Хочеш утекти разом зі мною?

— Ні.

— Чому?

— Боюсь акул і втопитися.

— Ти щиро обіцяєш мені допомогти?

— Присягаюся рідними дітьми. Тільки це буде не так швидко.

— Тоді слухай: на випадок провалу я підготую для тебе виправдання. Я власноручно перемалюю креслення плота, а внизу напишу: «Буреє, якщо не хочеш наглої смерті, зроби за цим кресленням пліт». А потім даватиму письмові вказівки про те, як виготовляти кожну деталь. Зробивши деталь, кластимеш її там, де я вкажу. Її заберуть. Не намагайся дізнатися, хто й коли. (Ці слова, здається, викликали в нього полегкість). Так я візьму все на себе, і тебе не катуватимуть, якщо заскочать, а тільки посадять десь на півроку у в’язницю.

— А якщо заскочать тебе?

— Тоді я скажу, що сам писав ті записки. Звісно, ти повинен їх зберігати. Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Не боїшся?