Анрі Шарр'єр - Метелик

— Ти платитимеш мені по двадцять п’ять франків з кожної партії в покер або зовсім не гратимеш.

— Тут ніколи ніхто ще не платив за те, що він грає в покер, — відповів Сардина. — Чому ти прискіпався до мене й не накидаєшся на ведучих гри?

— Не тобі знати чому. Ти платиш, або ти не гратимеш, або йдеш битися зі мною.

— Ні, я не піду битися з тобою.

— Ти здаєшся?

— Так. Я ризикую отримати удар ножем і бути вбитим таким хвальком, як ти, хто ніколи не пробував утікати. А я втікач, я тут не для того, щоб когось убивати або щоб хтось мене убив.

Усі ми чекали, що буде далі.

— Справді, цей малюк хоробрий, — сказав мені Гранде, — він не раз робив спроби втекти. Шкода, що ми не можемо заступитися за нього.

Я відкрив свого ножа й поклав собі під стегно. Я сидів на гамаку Гранде.

— Тож, здавшись, ти заплатиш мені чи перестанеш грати? Відповідай, — ступив крок до Сардини Баран.

— Заткни пельку, Баране, — нараз крикнув я, — і дай спокій цьому хлопцеві!

— Ти що, з глузду з’їхав, Метелику? — озвався Гранде.

Не ворухнувшись і далі сидячи з відкритим ножем під лівим стегном, на руків’ї якого лежала моя рука, я сказав:

— Ні, я не з’їхав з глузду, а ви всі послухайте, що я вам скажу. Баране, перше ніж почати битись з тобою, — а це я неодмінно зроблю, коли ти цього захочеш, — дай мені змогу сказати тобі й усім, що після того, як я опинився в цьому бараці, де нас понад сто й усі із злочинного світу, я з соромом помітив: тут те найкраще, найважливіше, що заслуговує особливої уваги, у вас не в пошані, я маю на увазі втечу. Тож кожен, хто довів, що він може здійснити втечу, ризикувати життям задля втечі, повинен викликати до себе пошану. Хто скаже, що це не так? (Мовчанка). У всіх ваших законах бракує одного, найголовнішого: зобов’язання всіх не тільки ставитися з пошаною, а й допомагати втікачеві, підтримувати його. Ніхто нікого не зобов’язує втікати; і я припускаю, що майже всі ви вирішили жити тут до кінця своїх днів. Та коли вам бракує сміливості заново воскреснути, то бодай вибить пошану до тих, хто прагне втекти. І хай той, хто забуває про цей людський закон, чекає серйозних наслідків. Тепер, Баране, якщо ти й далі хочеш битися, то ходи зі мною!

І я вискакую посеред барака з ножем у руці. Баран жбурляє свого ножа й каже:

— Ти маєш рацію, Метелику, я не бажаю битися ножем з тобою, але не можу показати, ніби я здався, то ходімо поб’ємося кулаками.

Я віддав ножа Гранде. І ми накинулися один на одного, мов собаки, обмінюючись стусанами хвилин з двадцять. Нарешті, влучно вдаривши Барана головою, я виграв бійку з незначною перевагою. Потім ми разом у клозеті змивали кров, яка цебеніла з наших облич.

— Справді, ми здичавіли на островах. Я тут уже п’ятнадцять років, і за цей час не потратив і тисячі франків, аби вибратися звідси. Справжнє соромисько!

Коли я повернувся до свого «казана», на мене стали кричати Гранде й Галгані.

— Ти схибнувся, кинувши цей виклик і образивши всіх у бараці? Дивно, що ніхто не вискочив з ножем і не порішив тебе.

— Ні, друзі мої, в цьому нема нічого дивного. Кожен з нашого середовища, коли хтось має слушність, реагує справедливо, віддаючи належне йому.

— Гаразд, — сказав Галгані. — Розумієш, не дуже грайся з цим вулканом.

Цілий вечір до мене приходили поговорити каторжани. Вони підходили нібито випадково, говорили про казна-що, а тоді, — перше ніж покинути мене, казали:

— Я згоден з тобою, Метелику.

Цей інцидент підніс мій авторитет серед каторжан. З цього часу мої товариші дивилися на мене як на людину із свого середовища, але яка не згоджується із загальноприйнятими речами, не проаналізувавши й не обговоривши їх. Я помітив, що коли я веду гру, то виникає дуже мало суперечок, а коли я даю якийсь наказ, то всі швидко коряться йому.

Як я вже сказав, ведучий гри бере п’ять відсотків з кожної виграної ставки. Він сидить на ослінчику спиною до стіни, вбезпечуючи себе таким чином від завжди імовірного вбивці. Коц на колінах прикриває постійно відкритий ніж. Біля ведучого юрмляться півколом три-чотири, а іноді й п’ять десятків картярів — вихідців з усіх районів Франції, чимало й чужинців, у тім числі й арабів. Гра дуже легка: в ній основними фігурами виступають банківник і зрізувач колоди. Щоразу, коли банківник програє, він передає карти сусідові. Гра йде в п'ятдесят дві карти. Зрізувач зрізає колоду й ховає одну карту. Банківник тягне з колоди карту й кладе догори лицевим боком на коц. Тоді відбувається гра. Грають то на частину банку, то на цілий банк. Коли ставку розкладено на маленькі купки, ведучий гри починає тягти карту за картою. Карта, що за своєю значимістю дорівнює одній із двох раніше витягнутих карт, програє. Наприклад, зрізувач сховав даму, а банківник поклав на коц п’ятірку. Якщо ведучий витягне першою даму, зрізувач програв. Якщо ж навпаки, то банківник програв. Ведучий гри повинен пам’ятати суму кожної ставки, а також — хто з картярів зрізувач, а хто банківник, щоб знати, кому має дістатися виграш. Це дуже нелегко. І йому треба захищати слабких від сильних, завжди ладних зневажити суперника. Коли виникає сумнівний випадок і ведучий гри приймає якусь ухвалу, то з цією ухвалою гравці мають змирюватися без жодного слова.