Анрі Шарр'єр - Метелик

— Що ж, парубче, як моряк, я вітаю тебе. Ти не проста людина. На! — засовує він руку до кишені свого кітеля. — Візьми цю коробку тютюну й папір. Кури за моє здоров’я!

— Дякую, капітане. Але я теж повинен привітати вас із тим, що вам вистачає мужності плавати, гадаю, раз чи двічі на тиждень на цій колимазі.

Він голосно регоче, доконуючи людей, яким я забаг досадити.

— О, ти маєш слушність! — каже капітан. — Уже давно треба було відправляти цю чортопхайку на кладовище, але компанія чекає, коли вона втоне, аби отримати страховку.

Тоді я знову шпигаю його:

— На щастя, ви маєте для свого екіпажу й для себе самого рятувальну шлюпку.

— На щастя, так, — відповідає капітан, не замислюючись над своїми словами, і спускається до трюму.

О десятій годині ранку море досить спокійне, але вітер зустрічний. Ми пливемо на північний схід, тобто проти морського припливу й проти вітру, і судно, певна річ, дуже хитає. В багатьох каторжан і наглядачів почалася морська хвороба. На щастя, каторжанин, якого прив'язали до мене, хитавицю переносить добре. Бо нема нічого огиднішого, ніж бачити, як поруч блюють. Мій напарник — справжній паризький вуличний хлопець. На каторгу він потрапив 1927 року, отже, на? островах уже сім років. І досить іще молодий — йому тільки тридцять вісім.

— Мене називають Тіті Белотом, бо, мушу тобі сказати, голубе, белот [20] Картярська гра. — моя пристрасть. До речі, на островах я з нього живу…

— Виходить, на островах є багато грошей?

— Авжеж, любий Метелику! На островах повно капсул з грошенятами. Одні носять їх із собою, інші отримують через наглядачів-комбінаторів, платячи їм за це п’ятдесят відсотків. З усього видно, що ти, друже, ще зелений. У тебе такий вигляд, ніби ти нічогісінько не знаєш.

— Так, про острови я нічого не знаю. Хіба тільки те, що з них важко втекти.

— Втекти? — перепитує Белот. — Про це нема чого й балакати! За сім років, що їх я провів на острові, було дві спроби втекти, внаслідок яких троє загинуло і двох заарештували. А на волю ніхто не потрапив. Ось чому тут не багато охочих спробувати щастя.

— Чого ти їздив на Велику Землю?

— Робив рентген. Щоб переконатися, чи нема в мене виразки шлунка.

— І не спробував утекти з лікарні?

— Таке скажеш! Ти ж, Метелику, всіх нас випередив! До того ж я потрапив до тієї самої палати, з якої ти втік. Тож уявляєш, як її тепер стережуть! Не встигнеш підійти до вікна, щоб дихнути свіжим повітрям, як тебе вже відганяють від нього. А коли запитаєш чому, почуєш у відповідь: «Щоб тобі не заманулося вчинити те, що вчинив Метелик»-.

— Скажи мені, Тіті, що то за чолов’яга, який сидів біля начальника конвою? Стукач?

— Ти з глузду з’їхав! Цього чолов’ягу всі в нас поважають. Щоправда, він бевзь, але вміє триматися, як справжній гульвіса: не водиться з наглядачами, не визнає ніяких пільг, цілком дорожить своїм званням каторжанина. Може дати непогану пораду, товариський, уникає дружити зі шпигами. Навіть священик і лікар не змогли переманути його на свій бік. Як бачиш, цей йолоп поводиться, мов справжній рицар, він нащадок Людовіка XV. Так, друже, це граф, справжній, його звати граф Жан Беракський. Щоправда, він довго здобував прихильність до себе серед нас, бо вчинив страшенно бридкий злочин, за що й потрапив на каторгу.

— Що він зробив?

— Пожбурив власну дитинку з мосту в річку, а що маля впало в такому місці, де води було мало, то йому вистачило мужності спуститися вниз, взяти його на руки й кинути в глибоку водоверть.

— Як? Це так, ніби він двічі втопив свою дитину?

— Один мій друг, який працює тут бухгалтером і який бачив його досьє, розповів мені, що цього дивака страшенно тероризувала знать з його оточення. А його мати прогнала на вулицю, наче сучку, матір маляти, яка була молодою покоївкою в замку. За словами мого друга, цього чоловіка зацькувала пихата й педантична мати, вона дуже принизила його за те, що він, граф, злигався з покоївкою, тож він уже не тямив себе, коли пожбурив дитину з мосту в річку, сказавши матері дитини, що відніс її до доброчинного закладу.

— Скільки йому дали?

— Лише десять років. Сам розумієш, Метелику, цей дивак не такий, як ми. Господиня дому, графиня, либонь, пояснила судові, що вбити дитину служниці — не такий уже й серйозний злочин, коли його вчиняють задля того, аби врятувати добре ім’я родини.

— Який висновок?

— Ну, я, знедолений хлопець паризької вулиці, дійшов такого висновку: цей граф Жан Беракський був дрібним шляхтичем, вихованим таким чином, що, крім голубої крові, все інше для нього не мало ніякого значення й не варте було того, щоб брати собі в голову. Може, людей, які його оточували, він і не мав за кріпаків, але принаймні вони були для нього людьми, не вартими уваги. А його мати, це претензійне й егоїстичне страховисько, так зацькувала свого сина, що він сам почувався кріпаком. Тільки на каторзі цей шляхтич, який гадав, ніби він мав право першої ночі, став шляхетною людиною — в повному розумінні цих слів. Це здається парадоксальним, але тільки тепер він є справжнім графом Жаном Беракським.