Анрі Шарр'єр - Метелик

До островів Салю, цього незнайомого мені краю, лишилося плисти кілька годин. Я знаю, звідти важко втекти. Але все ж таки можна. І я, з насолодою вдихаючи морське повітря, думаю: «Коли ж цей зустрічний вітер стане для мене попутним вітром утечі?»

Ми підпливаємо. Ось і острови! Вони утворюють трикутник. Руайяль і Сен-Жозеф лежать у його основі, Дьябль — на вершині. Сонце, що вже хилиться до обрію, щедро осяває їх своїм промінням, тут уже не таким гарячим. Звідси острови можна добре роздивитися. Передусім упадає в око Руайяль зі своїм пласким кам’янистим карнизом довкола круглого горба заввишки понад двісті метрів. Вершина горба також пласка. Весь острів нагадує покладене на море мексіканське сомбреро зі зрізаним наголовником. Повсюди зеленіють високі кокосові пальми. Будиночки з червоними дахами надають острову неабиякої привабливості, й тому, хто не знає, що тут діється, може навіть захотітися доживати віку серед цієї краси. На плоскогір’ї височіє маяк — він, певне, світить уночі кораблям, щоб вони не розбилися в негоду об скелі. Тепер, коли ми підпливаємо ще ближче, я бачу п’ять довгих будинків. Белот пояснює: два з них — величезні бараки, де живуть каторжани. Третій, обнесений високим білим муром, — в’язниця посиленого режиму з камерами й карцерами. В четвертому будинку — лікарня для каторжан, а в п’ятому — лікарня для наглядачів. Схили острова всіяні будиночками під рожевою черепицею — там живуть наглядачі. Далі, майже впритул до Руайялю, лежить острів Сен-Жозеф. На н? ому менше кокосових пальм, менше листяних дерев, а посеред плоскогір’я видніє якась величезна халабуда. Зрештою я здогадуюсь — то в’язниця, і Белот це підтверджує. Він показує мені на будинки, що стоять трохи нижче: в них живуть каторжани, засуджені на короткі терміни. Ці будинки тягнуться понад самим морем. Виразно видно сторожові вежі з бійницями і ще будиночки, досить ошатні, з білими стінами й під червоними дахами.

Судно підпливає до Руайялю з південного боку, і острівця Дьябль нам уже не видно. Я тільки встигаю побачити на ньому величезну скелю, порослу кокосовими пальмами, а над морем — кілька будинків із жовтими стінами й закіптюженими дахами. Згодом я дізнаюся, що там живуть політичні засланці. Ми входимо в порт острова Руайяль, добре захищений від моря величезним молом. Мабуть, цей мол коштував життя багатьом каторжанам.

«Танон» дає три гудки й кидає якір за двісті п’ятдесят метрів від причалу. Цей бетонний причал дуже довгий і заввишки метрів три. Далі, паралельно до нього, тягнуться білі будинки. Я читаю чорні написи на їхніх стінах: «Пункт охорони», «Човнова служба», «Пекарня», «Адміністрація порту».

На причалі стоять каторжани й дивляться на наш корабель. Вони не в смугастому одязі, а в білих штанях і куртках. Белот пояснює мені, що той, хто має тут гроші, змиває з мішків від борошна написи й шиє з мішковини у кравців дуже м’яке й досить вишукане вбрання.

До «Танона» підпливає човен. Біля стерна — наглядач, ще двоє наглядачів з карабінами сидять біля бортів, а ззаду, коло стернового, стоять шість голих до пояса каторжан у білих штанях і гребуть величезними Веслами. Човен швидко долає відстань до корабля. За цим човном тягнеться на буксирі ще один, великий і порожній, схожий на рятувальну шлюпку. Обидва човни швартуються до «Танона». Спершу в порожній човен сходять начальники конвою і сідають на кормі. Потім на носі вмощуються двоє наглядачів з рушницями. Нам скидають з ніг ланцюги, але наручники залишають, і ми по двоє спускаємося в човен — десятеро з моєї групи й восьмеро з тієї, яка була на носі судна. І каторжани в білих штанях беруться за весла. Вони вернуться сюди ще раз і заберуть решту наших. На причалі ми шикуємося перед будинком з написом «Адміністрація порту» й чекаємо. Речей у жодного з нас нема. Засланці стоять за п’ять-десять метрів збоку й, не звертаючи уваги на наглядачів, голосно розмовляють з нами. Серед них чимало тих, хто разом зі мною плив на кораблі до Гвіани; вони тепло вітають мене. Корсіканці Сезарі й Ессарі, з якими я познайомився в Сен— Мартені, кажуть мені, що працюють у порту човнярами. Прибігає Шапар, якого я знав ще на волі у Франції. Анітрохи не остерігаючись наглядачів, він гукає до мене:

— Не хвилюйся, Метелику! Розраховуй на друзів, у в’язниці тобі нічого не бракуватиме! Скільки ти дістав?

— Два роки.

— Гаразд, вони швидко минуть. Повернешся до нас і побачиш, що тут не так уже й погано.