Анрі Шарр'єр - Метелик

— Тут, друже, є тільки один спосіб визволитись: підбурити каторжан до бунту. Але в мене замало часу, аби прибрати до рук усіх цих важких людей. Я вже мало не підбив був їх на бунт, але потім побоявся, що цей бунт проковтне й мене самого! Ми тут маємо справу з чотирма десятками старих каторжан. «Шлях занепаду» добряче їх засмоктав, і вони реагують на все не так, як ми. Узяти хоч би тих «людоїдів», «хлопців з мурашника» або того, що підсипав отрути в суп, — він, бажаючи поквитатися з одним своїм ворогом, не завагався отруїти сімох інших, які нічого поганого йому не зробили.

— Але ж на островах будуть такі самі каторжани.

— Звісно. Та з островів я втечу без чужої допомоги. Я накиваю п’ятами сам або візьму з собою щонайбільше одного товариша. Чому ти всміхаєшся, Клузйо?

— Всміхаюсь, бо ти ніяк не вгомонишся. В тобі бурхає такий вогонь, ти так прагнеш дістатись до Парижа й поквитатися з трьома недругами, що в тебе й у думці не промайне: «А раптом це бажання не здійсниться?»

— На добраніч, Клузйо, до завтра. Скоро ми вже побачимо ті кляті острови. Цікаво, чому вони називаються Салю [19] Салю ( франц. salut ) означає «порятунок». ?

І я відвертаюсь від Клузйо.

Рано-вранці наступного дня нас, двадцятьох шістьох чоловік, садовлять на невеличке каботажне судно «Танон», що плаває на лінії Кайєнна — острови Салю — Сен-Лоран і повертається назад. На нас надівають наручники і з’єднують по двоє ланцюгами за ноги. Дві групи по вісім в’язнів, за кожною з яких пильнують по чотири наглядачі з карабінами, розмістилися на носі корабля. Група з десяти в’язнів разом із шістьма наглядачами та двома начальниками охорони зайняла місце на кормі. Ми стоїмо на палубі, готові сховатися до трюму відразу, як тільки почнеться шторм.

Вирішивши ні про що не думати під час цієї подорожі, я хочу якось розважити себе. Тож, аби досадити наглядачеві з пикою могильника, що стоїть найближче до мене, я голосно кажу йому:

— В кайданах, в які ви нас закували, ми не зможемо врятуватися, якщо цей дряхлий корабель почне тонути, — а це часто трапляється з такими кораблями під час шторму.

Заспаний наглядач реагує саме так, як я й передбачав.

— Нам начхати на те, що ви втонете. Нам наказали вас закувати — от і все. Відповідають ті, хто віддає накази. В усякому разі, ми за це не відповідаємо.

— В усякому разі, ви маєте рацію, пане наглядач, у кайданах ми будемо чи без них, якщо ця домовина розвалиться в дорозі, то всі ми разом підемо на дно.

— О, знаєте, — каже недоумкуватий наглядач, — цей корабель уже давно ходить цим маршрутом, і ніколи нічого з ним не ставалося.

— Звичайно, але саме тому, що цей корабель ходить уже давно по морю, з ним будь-якої миті щось може статися!

Я досяг того, чого хотів: порушив мовчанку, яка гнітила мене. Одразу ж цю тему розмови підхопили інші наглядачі та каторжани.

— Еге ж, ця чортопхайка дуже небезпечна, до того ж нас закували в кайдани. Без кайданів ми мали б бодай якийсь шанс.

— О, ми теж не в кращому становищі. У своїй уніформі, в чоботях і з карабіном ми теж не легші.

— Карабін не слід брати до уваги, бо в разі катастрофи я одразу ж його спекаюся, — докидає інший.

Побачивши, що мені вдалося їх підбурити, я йду далі:

— А де рятувальні шлюпки? Я бачу тільки одну й то дуже малу, в неї зможуть сісти лише якихось вісім чоловік. Вона якраз для капітана корабля та його екіпажу. А інші підуть на дно!

Далі розмова йде вже на вищих тонах.

— І справді, інших шлюпок нема, а цей корабель у такому стані, що то повна безвідповідальність примушувати батьків родин ризикувати життям, посилаючи їх супроводжувати цих негідників!

А що я перебуваю у гурті, який розмістився на юті, то з нами їдуть і два начальники конвою. Один з них дивиться на мене й питає:

— Це ти, Метелику, повертаєшся з Колумбії?

— Я.

— Я не дивуюсь, що ти так далеко забрався, бачу, ти добре розумієшся на мореплавстві.

Я претензійно відповідаю:

— Еге ж, добре.

Це сіє холодок. До того ж із свого місточка спускається капітан: ми щойно вибралися з гирла Мароні — найнебезпечнішого місця на маршруті, тому він мусив особисто стати за стерно. Тепер капітан передав його своєму помічникові. Тож цей капітан, опецькуватий негр з Томбукту із ще досить молодим обличчям, запитує, де ті хлопці, котрі на колоді допливли аж до Колумбії.

— Ось цей, отой і он той, — каже начальник конвою.

— Хто був за капітана? — питає куцань.

— Я, пане.