Варткес Тевекелян - Рекламне бюро пана Кочека

Потяглися тяжкі будні. Німецьке радіо передавало п'ять-сім разів на день воєнні зведення. Гітлерівські пропагандисти без угаву вихвалялися перемогами на Східному фронті. Радінформбюро щодня сповіщало про те, що залишено ті чи інші населені пункти й міста. Туга ставала нестерпною, у Василя часом усе падало з рук… І так дні, тижні, місяці…

Восени фашистські полчища стояли під Москвою, і німецькі генерали хвалькувато заявляли, що їм видно в бінокль вежі Московського Кремля.

І раптом, немов по команді, телеграфні агентства й радіостанції всього світу заговорили про нечувану стійкість росіян. Газетні сторінки рясніли повідомленнями про героїзм Червоної Армії, а деякі воєнні оглядачі почали висловлювати думку, що німецьким перемогам, здобутим у перші місяці війни, настає кінець і, як видно, останнє слово буде за росіянами. Самі німці почали нарікати на труднощі війни на Сході —на погану погоду, холод, бездоріжжя.

І як грім серед ясного неба було повідомлення про перехід Червоної Армії в наступ, про розгром великого німецького угруповання під Москвою. Усім стало ясно: росіяни розвіяли міф про непереможність німецької армії.

Напровесні 1942 року в Женеву приїхав Лемке. Він постарів і став ще похмуріший.

— Містере Кочеку, в мене до вас серйозна розмова, — привітавшись із Василем та щільно зачинивши за собою двері кабінету, мовив Лемке. — Скажіть, чи можу я сподіватися вашої допомоги? Ні, це не те слово, — вашого заступництва, — виправився він, — якщо в цьому буде потреба… Я співробітничаю з вами з першого дня вашого приїзду до Німеччини і допомагав вам чим тільки міг…

— Я завжди високо цінував вашу допомогу, любий Лемке. — Василь одразу зрозумів, куди хилить есесівець.

— Говоритимемо відверто і називатимемо речі своїми іменами, як це личить чоловікам, — сказав Лемке. — Не знаю, як для інших, а для мене особисто питання цілком ясне: якщо ми не змогли одразу розгромити росіян і захопити Москву, значить, війну програли… Адже всі надії Гітлер покладав на блискавичну війну. А цього не вийшло. Я не молодий і добре пам'ятаю вісімнадцятий рік, поразку, ганьбу, Версаль, окупацію, покарання воєнних злочинців тощо… Певен, що те саме буде й тепер, тільки в значно більших масштабах. Навряд чи росіяни простять нам усе те, що ми накоїли у них. Я двічі був на Східному фронті в справах нашого відділу, бачив на власні очі спалені міста й села, масове знищення мирного населення… А англійці нагадають нам Дюнкерк, Лондон, Ковентрі… І американці… Майже весь світ проти нас… Щоб уціліти після цієї війни, треба мати заступників!..

— Скажіть, Лемке, ви серйозно гадаєте, що програли війну?

— Не програли, а програємо, — тут є невелика різниця…

— В такому разі я твердо обіцяю засвідчити перед переможцями ваші заслуги і забезпечити вам заступництво американських властей. А поки що, сподіваюся, ви ще активніше співробітничатимете зі мною. До речі, як справи з вивезенням деяких сімей із Франції?

— Усе гаразд. Якщо мені згодяться платити і дадуть адреси, я доб'юся пропусків на виїзд. Самі розумієте: тепер більше, ніж будь-коли, я повинен дбати про своє майбутнє.

Василь дав Лемке п'ять тисяч доларів і адресу Сар'яна.

— Це — проба. Якщо все обійдеться добре, то будуть інші, — пообіцяв він Лемке.

Дні минали за днями. Василеві доводилося клопотатися головним чином дрібницями — систематизувати одержану з різних джерел інформацію і передавати «батькові». Ліза працювала не покладаючи рук — вона переглядала за день безліч газет — німецьких, англійських, французьких і на підставі дріб'язкових, на перший погляд, заміток та повідомлень робила висновки, передавала їх Василеві, щоб той, прочитавши, надіслав додому.

Приїзд у Женеву Сар'яна й Жаннет був для Василя і Лізи справжнім святом. Перебиваючи одне одного, Сар'яни розповідали про все, що вони пережили в окупованій Франції.

— Французам корисно було побачити фашистів зблизька, — сказав Сар'ян. — Тепер рідко хто з французів співробітничає з окупантами, навіть праві стали антифашистами, а більшість бере участь у Русі Опору.

Сар'ян надто активна людина, щоб сидіти склавши руки. Тож незабаром він перебрався в Лондон, маючи намір узяти участь у звільненні Франції.

Із семи друзів Борро пощастило переправити в Португалію тільки чотирьох, інших заарештувало гестапо…

Після розгрому німецьких військ під Сталінградом Василь і Ліза відзначили у себе вдома цю подію як велике і радісне свято. Багато хто з реальних політиків на Заході, та і в самій Німеччині, змушений був переглянути свої позиції.