Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Салімджане-ака! Я теж хочу сповістити вам одну приємну новину.

Салімджан-ака так захопився, що не почув мене, і вів про своє далі:

— Це велика справа, синку мій Хашимджан: довірити боротьбу зі злочинністю самому народові, а нам очолити її.

— Я виявив, де ховається Адил Аббасов.

— Що?! — Мій наставник так стрепенувся, що замалим не перекинув ліжка. — Що ти сказав?

Я розповів полковникові все, про що дізнався останніми днями, правда, не сказав, як мені допомогла чарівна шапочка.

— Виходить, втечу організував Шакір-«консультант»? — з ненавистю і зневагою мовив Салімджан-ака, високо піднявши брови, ніби перед ним сидів не я, а Адил-негідник.

— Так.

— Шарифу також намагався вбити Аббасов?

— Точно так.

— І тепер добирається до мене?

— Так. А тепер видобуває собі чистий паспорт.

— Нехай. Ми візьмемо і того негідника, котрий продасть йому паспорт. Дай, Хашимджане, поцілую тебе в чоло, сину мій!

Потім полковник діяв, як по тривозі. Він побіг до телефону, навіть не взуваючись. Подзвонив генералові, тому самому, якого я колись голив, потім в обласний центр, Алі Усманову на квартиру. За півгодини вийшов знову, сів на ліжку, одним ковтком випив піалу прохололого чаю.

— Вони схвалюють твій план, Хашимджане. Аббасов буде як принада. Ти нікому не казав, що натрапив на слід?

— Ні, звичайно.

— Правильно. Начальство пропонує заховувати все в суворій таємниці. Об-бо, Хашимджане, сину мій, ти цілу гору з плечей зняв. Допомога потрібна?

— Ні, не турбуйтеся. Поки що я сам упораюсь.

Поклавши в кишеню пістолет, я пішов на нову «квартиру» Аббасова, в склеп святого шейха Адила. По дорозі вирішив провідати Могильника Суфі. Це було якраз після вечірньої молитви. Могильник вештався на подвір'ї мечеті: готував вечерю на примусі. Невдовзі, глянувши на годинник, заспішив до магазину по горілку.

Не доходячи до склепу, Могильник припав вухом до землі, довго прислухався, вдивляючись у пітьму. Задоволений, підійшов до дверей.

— Благодійнику мій, ви спите?

Склеп мовчав. Могильник дістав сірника, запалив свічку. З домовини, що стояла посеред усипальні, підвелась постать, загорнута в білий саван. Котра година?

— Майже друга, — відповів Могильник.

Труп скинув із себе саван і перетворився на Адила Аббасова.

— Подай умитися, — наказав він.

Суфі почав лити воду йому на руки, що помітно тремтіли. Я дивився на Аббасова й. не впізнав його: він дуже схуд, посірів і був схожий на той малюнок з табличок, які прикріплюють до електростовпів високої напруги й трансформаторних будок: «Обережно! Смертельно!» Та ще до того заріс щетиною, ніби придуркуваті дервіші, які інколи вештаються по базарах. Очі запали, рот і ніс побільшали, словом, Адил-хитрун став ще дужче схожий на дива.

— Випити приніс? — захрипло запитав баттал.

— Приніс, рятівнику мій, приніс!

Вони вдвох з'їли великий шмат вареного м'яса, потім узялися за нарин [28] Нарин — страва з дрібно посічених м'яса та вареного тіста. . Впоравшись з їжею, запили чаєм (Могильник, видно, встиг полагодити термос). За їдою Суфі доповів про обстановку в місті, переказав чутки… І закінчив свою доповідь такими словами:

— Сьогодні ходив на розвідку. Ви не помилилися, мій благодійнику, підвал у будинку полковника є, самого Атаджанова не буває вдома цілими днями, на службу йде рано, повертається пізно…

Адил-негідник вихопив кинджал завдовжки з півметра, з розмаху загнав його в землю.

— О, боже, не дай погаснути в грудях полум'ю помсти!

Могильник підлив у піалу чаю. Розмова пішла про мерця, якого ховали сьогодні.

— Це була жінка? — поцікавився Аббасов.

— Жінка, — підтвердив Могильник.

— Ти знав її раніше?

— Ні, мій благодійнику. Не знав.

— Звідки тобі знати, що в неї золоті зуби? Гляди мені… щоб недаром…

— Певен, що цього разу пощастить. Проводжати покійну приїхали на п'ятдесяти легкових автомобілях! Покійниця з такого поважного дому не може бути без золотих зубів.

Суфі запропонував іти на діло, загорнувшись у саван: якщо хтось помітить ненароком, подумає, що привид, і дасть драла.

Адилу-батталу пропозиція сподобалась. Він мовчки обгорнувся саваном, взяв лопату, що стояла в кутку. Могильник прихопив кетмень, і вони вислизнули в пітьму.

Дивак я, дивак, перелякався того разу, на тіні дерев подумав хтозна-що! Лякатися слід було тепер: привиди в саванах підходять до свіжої могили, починають відкопувати її. Побачивши, як схуд Аббасов, я, грішний, пожалів його, гадаючи, що він надто знесилів. А він орудував лопатою — дай боже! Навіть звиклий до цієї роботи Могильник заледве встигав за ним.