— Невістка моя дуже хвалила цю виставку, — сказав Махкамбай.
— А онучка моя каже, що написи робила до цих, як їх… експонатів, — гордо, мовив Дехканбай.
Порадившись, діди вирішили піти на виставку: а що Дехкан-бобо хвилювався, коли б знову не заболів поперек, Махкам-бобо пообіцяв бути йому опорою. По цьому вони рушили, згорблені, стукаючи костурами.
Я знав, що відкрилася ця виставка, але за цілий місяць так і не спромігся відвідати її. Тому, не довго думаючи, пішов за дідами.
Ось і парк. Виставка зайняла в ньому майже півгектара; укритий шифером дах, скляні стіни. Люду стояло на виставку — сила-силенна, черга кінчалася десь аж за ворітьми парку. Я подумав, що в цирку, в театрах і кінотеатрах міста, де саме в ці дні крутили фільм про шпигунів, тепер було пустісінько. Здавалося, все місто зібралося в парку.
Я зі своїми дідами простояв дві години, і ось ми входимо в павільйон. Над його фасадом аршинними літерами світиться напис: «Моя міліція мене береже».
Зали оформили, скажу я вам, на славу. Добряче потрудилися хлопці, молодці. А Умаров, голова райвиконкому, видно, покинув усі свої справи, захопився тільки цією виставкою, зібрав сюди всіх майстрів, художників-оформлювачів. І вони вже постарались! Якби я міг так писати, як Сурат-ака, залюбки зліпив би вірша про всі ці дива. Біля самого виходу, ліворуч, на стіні висять портрети працівників міліції, під ними підписи. Праворуч — також фотографії, але це вже, виявляється, «Аксакали міліції».
Дехкан-бобо зупинився перед портретом русявого майора, що широко усміхався.
— Махкамбаю, подивись лишень, чи це, бува, не Іван наш Козлов?
— Таки він, — чомусь гордовито відповів той.
— Пам'ятаєш, як він любив дині?
— Ще б пак! Ти його хлібом не годуй — диню подай!
— Ти й досі посилаєш йому свої дині?
— Послав торік посилку. Дині були спілі, по дорозі зогнили, витекли. Тож зосталося саме насіння. От Іван і написав мені: «Махкаме, дякую за насіння, що ти прислав. Але, ох! сам знаєш, на четвертому поверсі не дуже-то розженешся на дині».
— Широкої душі був урус, дай бог йому довго жити.
— Не любив він шахраїв, терпіти не міг…
Кинувши старих біля портрета Козлова, я перейшов до відділення «Народна міліція». Ступивши крок за поріг, я зупинився, розгублений. На мене з усіх боків дивилися десятки знайомих облич — дружинники, громадські заввідділами, добровільні пожежники, словом, добрі люди, і серед них — портрет мого улюбленого помічника і чудової людини Мамаразика-ака. Правда, на фото він вийшов похмурий і злий: певно, в ту мить на щось сердився.
Віддавши належне мистецтву оформлювачів, я заквапився зі своїми старенькими, впевнений, що побачу щось цікаве. Вони завернули до залу, який називався по-народному: «Украдений шмат горло дере». Тут було виставлено предметні докази, різні речі та інші коштовності, конфісковані в будинках та сховках поплічників із зграї Адила Аббасова. Все це я, звичайно, бачив, але вкупі вони просто жахали!
— Бай-бай-бай! — вражено зупинився Дехкан-бобо, оглядаючи «експонати», що стояли і лежали під склом. — Невже всі ці багатства належали Адилові?
— То ось, бач, написано, що йому.
— Бай-бай-бай! Тільки глянь, скільки тут золота! Можна подумати, цар Микола заповів йому свою казну!
— Це не миколаївська казна, а наш з тобою піт.
— А тепер він знову гуляє на волі. Кажуть, утік.
— Бай-бай-бай! От негідник, га? Його неодмінно спіймають. Якби не поперек — сам пішов би шукати мерзотника. Стривай, стривай, Махкамбаю, це ж він — наш товстунець Абдурахман!
— Він-таки, завскладом був.
— Бай-бай-бай! Є-таки бог на світі, є: караюча рука міліції дістала їх. Минулої зими вирішили невістці пальто купити. Ну, я і попросив Абдурахмана дістати. І що, ти думаєш, він зробив? За пальто, яке коштує сімдесят, він здер усі сто карбованців. Спасибі міліції, добре діло зробила!
Послухав собі, бачу, ще довго мої бобо хапатимуться за коміри, хитатимуть головами і казатимуть своє: «Бай-бай-бай». Вирішив, доки не пізно, обійти інші зали й відділи. Біля виходу на низенькому столику побачив книгу відгуків. Підсів до столу й погортав книгу: шістнадцять тисяч чоловік написали шістнадцять тисяч відгуків. Майже половина з них піднімала до неба товариша Кузиєва, який знешкодив групу Аббасова, інші пропонували зарядити цією зграєю найбільшу в країні гармату і вистрілити в небо. Я, як ви самі розумієте, не без задоволення прочитав похвалу на свою адресу. І сам не помітив, що йду до залу «Хулігани», по-військовому карбуючи крок. Напевно, захмелівши від похвал, я не всі експонати запам'ятав — лише деякі, присвячені найвидатнішим подвигам хуліганів шкільного віку. Найдужче запало в пам'ять, приміром, фото хлопчика, який з рогатки розбив ущент сімнадцять вікон, і тринадцятилітнього торгаша, що покрав у Сусіда огірки й продав на базарі. Мене здивувало лише одне: чому поряд з їхніми портретами висіли також фотографії батьків, написи із зазначенням місця їхньої роботи й проживання. Чи це по-людськи? Ох, бідні батьки… Мовчки знизав плечима й пішов у зал під назвою «Майдан відщепенців».
Читать дальше